Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

неба своїми наляканими щоглами. Все дужче й дужче перехилявся «Пеквод» до кита, і на кожен натужний оберт брашпиля відповідав, ніби допомагаючи, поштовх хвилі. Нарешті почувся раптовий різкий тріск, судно гойднулось на другий борт, ніби сахнулося від кита, і блок талів переможно підняв над бортом здертий з туші півкруглий кінець першої смуги сала. Оскільки сало вкриває кита так само, як лушпинка — помаранчу, його й здирають так, як чистять помаранчу: по спіралі. Талі безупинно підтягували смугу сала вгору, а кит перевертався у воді, і смуга рівномірно змотувалася з нього, відриваючись по двох лініях, які одночасно прорізали своїми лопатками Старбак і Стаб, помічники капітана. Здираючись із кита, смуга з такою самою швидкістю підтягувалася верхнім кінцем вище й вище, аж поки той кінець досяг салінга грот-щогли, і тоді люди коло брашпиля спинились. Якусь хвилину величезна маса, з якої скрапувала кров, погойдувалася сюди й туди, немов спущена з неба, і всі на палубі мусили пильно стерегтися, щоб не попасти під неї, бо вона могла дати доброго буханця й скинути людину сторчголов за борт.

Тепер один з присутніх гарпунників підходить із довгою гострою зброєю, що називається «розрубним мечем», і, улучивши зручну мить, вправно прорубує в нижній частині тієї розгойданої маси чималу дірку. За цю дірку зачіпають гак другого по черзі блока, щоб утримати смугу сала після того, що буде зроблено далі. А потім той самий вправний мечник виконує ще один добре вироблений захід: кількома замашними, відчайдушними скісними ударами перерубує ту смугу. Коротка нижня частина її зависає на другому гаку, а довга верхня, звана «ковдрою», тепер гойдається вільно, і її вже можна спускати. Матроси коло брашпиля на баку знов заводять свою пісню, і поки один блок здирає з кита й підтягує на щоглу другу смугу сала, перша повільно спускається вниз, у головний палубний люк, розміщений якраз під нею, і попадає до неумебльованої вітальні, що називається «сальний трюм». У цьому напівтемному приміщенні кілька пар вправних рук скачують довгу «ковдру», немов велике живе клубище змій, і прибирають сувій на місце. Отак і триває робота: один блок піднімається, другий опускається, матроси коло брашпиля співають, люди в сальному трюмі скачують «ковдру», помічники капітана надрізують сало на киті, судно тріщить з натуги, і кожен на ньому час від часу вигукне міцне слівце, щоб якось розрядити загальне напруження.

68

«КОВДРА»

Я присвятив чимало уваги тому предметові, про який точиться стільки суперечок: китовій шкірі. Я сперечався про неї і з досвідченими китобоями в морі, і з ученими-прирoдознавцями на суходолі. Проте моя первісна думка лишилась незмінною, хоч це тільки моя думка.

Питання полягає в тому, що таке шкіра кита і де вона в нього. Ви вже знаєте, що таке китове сало. Консистенцією воно нагадує тверду дрібноволокнисту яловичину, тільки тугіше, пружніше й щільніше за неї, а товщина його — від восьми-десяти до дванадцяти-п'ятнадцяти дюймів.

Так ось: хоча твердження, ніби шкіра якоїсь тварини може мати таку консистенцію й товщину, спочатку, напевне, здасться вкрай безглуздим, перед обличчям фактів справа стоїть інакше. Бо ви не можете зняти з китового тіла більш ніякої щільної оболонки, крім отого сала, а як же назвати зовнішній покрив будь-якої живої істоти — коли тільки він досить щільний, — як не шкірою? Правда, з неушкодженої туші вбитого кита можна зішкребти рукою надзвичайно тонку прозору плівку — щось схоже на тонюсінькі листочки желатини, тільки гнучкої й м’якої, майже як атлас, поки вона не висушена, бо тоді вона не тільки збігається й товщає, а й робиться досить твердою та ламкою. Я маю кілька таких висушених шматочків тієї плівки й користуюся ними як закладками у своїх книжках про китів. Вони, як я вже сказав, прозорі, і часом, поклавши такий шматочок на друковану сторінку, я розважаюсь, уявляючи, ніби він має збільшувальні властивості. В кожному разі приємно читати про китів крізь їхні, так би мовити, власні окуляри. Але я веду ось до чого. Цю надзвичайно тонку желатиноподібну плівку, яка, зазначу, вкриває все тіло кита, слід вважати не так його шкірою, як шкірою самої шкіри, так би мовити; бо сказати, ніби справжня шкіра величезного кита може бути тоншою й ніжнішою, ніж шкіра новонародженого немовляти, — це була б просто сміховинна нісенітниця. Та годі про це.

А коли припустити, що шар сала і є китовою шкірою, і врахувати, що ця шкіра з дуже великого кашалота дає до сотні барилець лою, а цей лій, уже витоплений, становить кількісно — чи, краще сказати, за вагою — лише три чверті, а не всю масу тієї шкіри, то з цього можна скласти уявлення про те, яка ж величезна ця жива громадина, коли тільки частина самого зовнішнього покриву її дає ціле озеро рідкого жиру. Рахуючи десять барилець за тонну, дістанемо, що тільки три чверті чистої ваги китової шкіри становлять десять тонн.

Видима поверхня шкіри живого кита — не найменше з див, які він являє нам. Майже завжди всю її густо вкривають скісно перехрещені незліченні прямі лінії, наче на найвитонченіших італійських штрихових гравюрах. Але ці лінії не витиснені на згаданій вище желатиноподібній плівці, а видні неначе крізь неї, ніби вони награвіровані на самому тілі кита. І це ще не все. В деяких випадках ці лінії, як і на справжній гравюрі, для бистрого спостережливого ока складаються в багато складніші візерунки. Ті візерунки ієрогліфічні; тобто, коли ви називаєте ієрогліфічними оті таємничі знаки на кам’яних боках єгипетських пірамід, це слово якнайкраще підійде і в даному разі. В моїй пам’яті закарбувались ієрогліфи на шкірі одного баченого мною кашалота, і мене вразила їхня подібність до відтворених на одній гравюрі знаків стародавнього індіанського письма, витесаних на славнозвісних «ієрогліфічних урвищах» по берегах горішньої Міссісіпі. Як і ті таємничі письмена, таємничі знаки на шкірі кита лишаються нерозгадані. Це порівняння з індіанськими скелями нагадує мені ще про одну річ. Окрім усіх інших особливостей, що їх ми знаходимо в зовнішньому вигляді кашалота, часто можна побачити на його спині, а ще частіше на боках численні грубі шрами, що порушують оту сіточку з ліній. Розміщені вони без ніякого ладу, цілком випадково. Я сказав би, що оті скелі на морському узбережжі Нової Англії, про які Агассіс [107] твердить, ніби на них видні сліди, проорані велетенськими плавучими крижинами, — я сказав би, що ті скелі дуже подібні з цього погляду до нашого кашалота. Я гадаю також, що тих шрамів кашалот