Читати книгу - "Вогнем і мечем"

– Гей! – сказав раптом лісник. – Схоже, там людей багато. Ви, ваші милості, тут постійте або поволі йдіть уперед, а ми з товаришем сходимо подивимось.

– Ідіть, – сказав Скшетуський. – Ми підождемо.

Лісники зникли. Пропадали вони довгенько. Пан Скшетуський почав утрачати терпіння і навіть підозрювати, чи не готується проти нього зрада яка, але тут один із лісників випірнув із мороку.

– Є, пане! – сказав він, підійшовши до Скшетуського.

– Хто?

– Мужики-зарізяки.

– А багато?

– Душ двісті. Незрозуміло, пане, що робити, позаяк розташувалися вони в яру, через який дорога наша лежить. Вогнища палять, а вогню не видно, тому що в яру. Варти ніякої не виставлено, на постріл лука можна підійти.

– Добре! – сказав пан Скшетуський і, повернувшись до своїх, почав оддавати накази двом старшим.

Загін одразу ж швидко пішов уперед, але так тихо, що тільки потріскування сухих гілок могло видати кіннотників; стремено не задзвеніло об стремено, не брязнула шабля, а коні, навчені до підкрадання і раптових нальотів, ішли вовчим ходом, без форкання та іржання. Опинившись біля місця, де дорога різко повертала, солдати зразу побачили вдалині вогні й нечіткі людські постаті. Тут пан Скшетуський поділив загін на три частини: одна – лишилася стояти, друга – пішла верхом уздовж яру, щоб перекрити протилежне гирло, а третя, спішившись, повзком дісталася самого краю й залягла просто над головами розбійної ватаги.

Скшетуський, який був серед них, поглянув униз, як на долоні побачив за двадцять-тридцять кроків увесь бівак: вогнищ було десять, але горіли вони не дуже яскраво, через те що висіли над ними казани з варивом. Запах диму й вареного м’яса виразно долітав до ніздрів пана Скшетуського та його жовнірів. Біля вогнищ стояли або лежали люди – вони пили й розмовляли. В одних у руках були фляги з горілкою, інші спиралися на піки, на вістрях яких були настромлені як трофеї відрубані голови чоловіків, жінок і дітей. Полиски вогню відбивалися в мертвих зіницях і скакали на оскалених зубах; ці ж полиски освітлювали мужицькі лиця, дикі й жахливі. Біля самої стіни ярка душ п’ятнадцять, голосно хропучи, спали; біля вогнищ одні балакали, інші – ворушили головешки, що стріляли від цього снопами золотих іскор. Біля найбільшого вогнища сидів, повернувшись спиною до схилу яру, а значить, і до пана Скшетуського, плечистий старий дід і грав на лірі, біля нього зібралися півколом душ із тридцять.

До слуху Скшетуського долетіло:

– Гей, діду! Про козака Голоту!

– Ні! Про Марусю Богуславку!

– До дідька Богуславку! Про пана із Потока, про пана із Потока! – вимагала більшість.

Дід відкашлявся і під гудіння ліри заспівав:

Стань, обернися, глянь, задивися, которий маєш много,

Що рівний будеш тому, в котрого нема нічого,

Бо той справуєш, що всім керуєть сам Бог милостиво.

Усі наші справи на своєй шалі важить справедливо.

Стань, обернися, глянь, задивися, которий високо

Умом літаєш, мудрости знаєш, широко, глибоко…

Тут дід на мить перервав спів і зітхнув, а за його прикладом почали зітхати й мужики. Їх підходило все більше, а пан Скшетуський, хоча й знав, що всі його люди мають бути вже готові, сигналу до нападу не подавав. Тиха ця ніч, палаючі вогнища, дикі постаті й пісня про пана Миколая Потоцького, ще не доспівана, розбудила в лицарі якісь дивні думки, якісь підсвідомі відголоски й сум. Ще не повністю загоєні рани його серця відкрилися, й поручика охопила несамовита туга за втраченим щастям, за незабутніми тихими й спокійними хвилинами. Він замислився й розстроївся, а тим часом дід продовжував пісню:

Стань, обернися, глянь, задивися, которий воюєш,

Луком, стрілами, порохом, кулями і мечем ширмуєш,

Бо теж рицери і кавалери перед тим бували,

Тим воювали, од того ж меча самі умирали.

Стань, обернися, глянь, задивися і скинь з серця буту,

Наверни ока, которий з Потока ідеш на Славуту.

Невиннії душі береш за уші, волность одеймуєш,

Короля не знаєш, ради не дбаєш, сам собі сеймуєш.

Гей, поражайся, не запаляйся, бо ти рейментаруєш,

Сам булавою, в сім польськім краю, як сам хочеш, керуєш.[119]

Дід знову замовк. Раптом з-під руки одного жовніра висковзнув камінець і з шурхотом покотився вниз. Декілька людей тут же почали вглядатись із-під рук в зарості над яром. Скшетуський, вирішивши, що зволікати далі не слід, вистрілив у натовп із пістоля.

– Бий! Убивай! – крикнув він, і тридцять жовнірів дали залп просто в обличчя мужикам, а потім із шаблями в руках блискавично з’їхали по схилу яру до заскочених і розгублених зарізяк.

– Бий! Убивай! – загриміло біля одного краю яру.

– Бий! Убивай! – одізвалися дикі голоси з протилежного боку.

– Ярема! Ярема!

Напад був настільки несподіваним, замішання настільки великим, що мужва, хоч і озброєна, майже не чинила опору. Вже й без того у ватагах бунтівної черні подейкували, що Ярема не без допомоги злого духа може перебувати й воювати відразу в декількох місцях, отож ім’я це, що впало на мужиків, які нічого такого не очікували і ні до чого такого не були підготовлені, мовби ім’я самого злого духа, вибило в них зброю з рук. До того ж піки й коси в тісноті були непотрібні, тому, приперті, як стадо овець, до протилежного схилу яру, краяні шаблями по головах і лицях, побивані, пронизувані, розтоптувані ногами, мужики, збожеволівши від страху, простягали руки і, хапаючи немилосердне залізо, гинули. Тихий бір наповнився зловісними звуками битви. Деякі намагалися видертися по крутосхилу, але, обдираючи шкіру, калічачи руки, зривалися на леза шабель. Одні вмирали спокійно, другі благали про пощаду, треті, не бажаючи бачити смертної хвилини, затуляли обличчя руками, четверті кидалися долілиць на землю, та свист шабель і волання конаючих покривав крик нападників: «Ярема! Ярема!», – крик, од якого на мужицьких головах волосся вставало дибом, а смерть здавалася ще страшнішою.

Дід, одначе, торохнув одного з жовнірів лірою по голові, так що той одразу перекинувся, другого схопив за руку, щоб завадити шабельному удару, причому ревів од страху, наче бугай.

Декілька вояків, забачивши таке, кинулися порубати його, та сюди ж з’явився й пан Скшетуський.

– Живцем брати! Живцем брати! – крикнув він.

– Стій! – ревів дід. – Я шляхтич! Loquor latine![120] Я не дід! Стій, кому кажу! Сволота, кобилячі діти!

Та він не встиг закінчити своєї літанії, бо пан Скшетуський глянув йому в обличчя й закричав так, що схили яру відгукнулися луною:

– Заглоба!

І зразу, як дикий звір,