Читати книгу - "Остання любов президента"

Я раптом невиразно пригадав про рішення позбутися небезпечних в’язнів цієї в’язниці.

— А тут крім мене ще хто-небудь сидить? — обережно поцікавився я.

— Сидять, сидять. Дуже добре, що ми їх не позбулися! Вони нам ще знадобляться у сьогоднішній ситуації. Все ж таки, як-не-як, представники російської влади!

172

Київ. 21 травня 1992 року. Ранок.

Мира зі своєю мамою зустрічають нас, можна сказати, з розпростертими обіймами. Вони вже накрили стіл старою рожевою скатертиною, яку, мабуть, витягли з буфету. Адже я після смерті старого у цій кімнаті нічого не чіпав. Нічого звідси не забрав, лише додав свого мотлоху.

На столі шипить електросамовар, а навколо нього стоять квітчасті чайні горнятка на блюдечках. Такий собі чайний парад планет. І дві вазочки з печивом та дешевими цукерками.

— У нас такий смачний ізраїльський чай! — примовляє Мирина мама, порпаючись у одному з баулів.

Валізи та ці безрозмірні сумки-баули займають зараз майже третину моєї кімнати.

— Куди ж я його поклала?! — запитує вона сама в себе. Потім обертається. — Миро! Ти не пам’ятаєш, куди ми поклали чай?

— Там, де кульок зі спеціями та фініками, — підказує Мира та, пройшовшись уважним поглядом по баулах, показує мамі, де все це лежить.

Я дивлюся на практично однакові сумки-баули та не можу зрозуміти: яким чином їх можна відрізнити одну від іншої? Хоча жінки, мабуть, мають таку властивість. Вони ж розрізняють між собою своїх дітей-близнюків.

За п’ять хвилин ми вже сидимо за столом.

— Я така тобі вдячна! — дякує мені Лариса Вадимівна. — Мені сусіди про все розповіли. І про поминки, які ти організував, і про те, який ти хороший! Мені б такого сина!..

Після цих слів в очах моєї мами з’являється бажання сказати щось гидке або різке. Але вона стримується. І ми продовжуємо уважно слухати Мирину маму, яка зараз поливає багнюкою брудних арабів і таких самих брудних євреїв.

— Це ж треба, — лементує вона. — Я знала, що є водобоязні євреї, від яких смердить. Я і тут одного такого кравця знала, а там таких стільки, що можна греблю гатити! I куди вони нас поселили! Я прибула з культурної столиці, а вони нас у колгосп із громадською їдальнею та щотижневими зборами! Та я ж і в партії ніколи не була. Навіщо мені збори!

Я сьорбаю чай та вичікую, коли вже нарешті Мирина мама наговориться. Вона, мабуть, довго мовчала. Кілька років.

Моя мама також терпляче вислуховує, але на її обличчі написано, що терпцю в неї залишилося не більше, як на десять хвилин.

I справді. Допивши другу чашку чаю, мама пропонує мені та Мирі піти прогулятися, а вони з Ларисою Вадимівною обговорять ситуацію.

Мирина мама на диво спокійно погоджується та по-господарськи, але привітно киває мені на двері.

— Ну що? — запитую я в Мири, коли ми виходимо з під’їзду. — В кафе?

Вона задумливо дивиться на мене. Потім пропонує піти в Музей російського мистецтва.

— Я скучила за прекрасним, — відповідає вона.

Я придивляюся до її обличчя. Вона зовсім не змінилася, лише стала трішки смаглявішою. Це, мабуть, через жарке ізраїльське сонце.

— До музею то до музею, — погоджуюся я.

173

Київ. Жовтень 2004 року.

— Ви маєте дуже рідкісну форму патології, — сумно промовив літній професор, знімаючи з м’ясистого носа окуляри та ховаючи їх у нагрудну кишеню білого халата.

Перед ним на столі лежать результати аналізів. Аналізів, заради яких мені довелося фізіологічно принижуватися, дозволяти людям у білих халатах давати мені найнеприємніші вказівки та поради, дозволяти їм руками у гумових рукавичках обмацувати мене у різних важкодоступних місцях. I все це заради якоїсь крапельки внутрішньої секреції або ще якоїсь там рідини, яку з тіла інакше не видобудеш. Я вже промовчу, що відчував під час видобування з мене сперми негідним для дорослого чоловіка способом.

І от зараз, коли я пройшов усі етапи приниження, вирок лунає як постріл у потилицю: «Ви маєте дуже рідкісну форму патології!»

— Ні, на спосіб життя це не може впливати, — додає професор заспокійливо. — Уся справа в тому, що ваші сперматозоїди... Це дуже рідкісна аномалія, принаймні, серед сперматозоїдів...

— Досить зволікати! — не витримав я, розуміючи, що професорська манера розмовляти може довести мене до нестями.

— Так-так, я вже підходжу до самої суті. У вашій спермі близько вісімдесяти відсотків здорових сперматозоїдів. Але вони дуже пасивні та неймовірно уповільнені. І двадцять відсотків, скажемо так, генетично дефектних, але дуже швидких та моторних. І от ці двадцять відсотків дефектних сперматозоїдів завжди будуть випереджати, завжди будуть попереду. Ви розумієте?

— Ви хочете сказати, що в мене не може бути здорових дітей?

— Сказати таке було б спрощенням. — Професор знову почепив на ніс окуляри та взяв до рук один з бланків аналізу. — Якби повністю усі сто відсотків сперматозоїдів були б дефектними, але наразі ситуація краща... Не така сумна перспектива. Насправді, мене бентежать ваші здорові сперматозоїди... Чому вони не активні?!

— Ви в мене запитуєте? Краще порадьте, що мені робити далі?

— Я чув, що один молодий учений розробив метод очищення сперми. За тим самим принципом, що й очищення крові. Гадаю, що вам не завадило б із ним зустрітися. Я бачу, ви з тих людей, які не будуть довго та терпляче лікуватися. Я правий?

— Я — дуже зайнята людина, — процідив я крізь зуби.

Краватка почала тиснути шию. Я послабив вузол.

— Я розумію, — кивнув професор. — Лікуватися можна і пізніше. А якщо ви хвилюєтеся про свою здорову спадщину, тоді дійсно зверніться до цього фахівця. Він також молодий. Він вас зрозуміє. Ви, здається, хочете зачати дитину і якомога швидше. Так?

— Можна сказати і так.

Професор розвів руками.

— Тоді лише один шлях. Зробити очищення сперми, а потім штучне запліднення. Не буду вас затримувати! Десь тут в мене була його візитівка...

Професор згріб мої аналізи. Підняв якісь інші папірці, списані незрозумілим лікарським почерком. Витяг з-під паперів прямокутничок візитівки та простягнув її мені.

— Це серйозний молодий вчений, до нього вже багато хто звертався... Та й візьміть ваші аналізи. Віддасте йому!

Я піднявся, сховав отриману від професора візитівку з бланками аналізів та вийшов.

— Куди тепер? — запитав у мене Віктор Андрійович, коли я умостився на задньому сидінні свого службового «мерса».