Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

жаль, цілком імовірно, що ти вважатимеш за потрібне все це класифікувати як психологічні „стани“ і пояснити їх особливостями мого характеру і моєї натури, спираючись при цьому на колишні мої зізнання. Це не хвилює мене: що я сказав, то те сказав, тож можеш використовувати це на власний розсуд, навіть якщо воно призведе тебе до глибоких помилкових суджень про мене. Зізнаюся навіть, що я з потаємною втіхою передам у твоє розпорядження всі необхідні відомості для відновлення істини, знаючи при цьому, що ти використаєш їх для того, аби свідомо віддатися брехні.

Втім, перейдемо до фактів. Тут сміх примушує мене випустити перо з рук. Сміх до сліз! Адже я тремтячи підходжу до таких речей, у яких чи то від сорому, чи то від поваги до себе ніколи собі не зізнавався, та ось вони втіляться у слова, і звернусь я з ними саме до тебе, щоб лишилися вони на цих голубих листках і ти зміг повтішатися з них, перечитавши через десять років. Мені здається, ніби я вчиняю блюзнірство проти самого себе, і це, звичайно ж, неможливо простити, та водночас я бачу в цьому й інше: блюзнірство викликає сміх. Те, що я найдужче люблю, не буде для мене по-справжньому дороге, якщо я не посміюся з нього. Знаю, що ти сміятимешся з моєї нової віри; я ношу в собі смиренну певність, яка здивує тебе своєю неохопністю і все ж таки цілковито буде у твоєму засягу; те, що гнітить мене сьогодні, у міру того, як ти будеш пізнавати його й ображатися, стане для мене не таким гнітючим. Тож знай, якщо ти втішаєшся, читаючи ці рядки, що я випередив тебе: я сміюся, Матьє, сміюся; Бог створив людину, яка перевершує всіх людей на світі, й усе-таки вони глузують з неї, вона висить на хресті, з роззявленим ротом, позеленівши, німа, як рибина, перед кпинами — хіба ж може бути щось кумедніше; ну ж бо, ну ж бо, ти будеш зі шкури вилазити, але солодкі сльози сміху так і не побіжать твоїми щоками.

Погляньмо, що можуть слова. Та чи зрозумієш ти мене, коли я скажу, що ніколи не знав, що я таке? Мої хиби, мої чесноти — начхати мені на них, я не можу ні побачити їх, ні достатньо відступитися набік, аби поглянути на себе цілком. Крім того, в мене таке відчуття, ніби я якась м'яка і плинна речовина, в якій грузнуть слова; щойно я намагаюся назвати себе, як той, хто отримав наймення, змішується з тим, хто називає, й усе знову стає проблематичним. Я часто прагнув ненавидіти себе, ти ж бо знаєш, що у мене були для цього вагомі причини. Та щойно я спрямовував на себе цю ненависть, як вона тонула в моїй непостійності й ставала хіба що спогадом. Так само не міг я себе і любити, — я певен цього, хоча ніколи й не намагався. Та завжди потрібно було, щоб я був; а я був своєю власною ношею. Недостатньо тяжкою, Матьє, завжди недостатньо тяжкою. Якоїсь миті того червневого вечора, коли мені захотілося висповідатися тобі, я подумав, що доторкнувся до себе в твоїх розгублених очах. Ти дивився на мене, у твоїх очах я був твердим і передбачуваним; мої вчинки і настрої були тільки вислідами постійної сутности. Сутність цю ти пізнав через мене, я тобі змалював її словами, я відкрив тобі факти, про які ти не знав і які дозволили тобі побачити її. Однак ти бачив її, а я тільки бачив, що ти її бачиш. На мить ти зробився посередником поміж мною і мною самим, найдорожчою на світі істотою в моїх очах, тому що ту тверду й щільну істоту, якою я був, себто якою я хотів бути, ти почував так просто і звично, як почував і я себе. Адже я існую, я є, навіть якщо й не відчуваю свого буття; й це рідкісна мука — знаходити в собі таку певність без найменшої підстави, таку безпредметну пиху. Тоді я зрозумів, що сягнути себе можна лише через судження іншого, через ненависть іншого. Може, й через любов іншого; та мова не про це. За це відкриття я зберіг до тебе змішану вдячність. Не знаю, яким іменем називаєш ти сьогодні наші стосунки. Це й не дружба, й не зовсім ненависть. Скажімо, що поміж нами був труп. Мій труп.

Я ще перебував у цьому духовному стані, коли поїхав з Марсель до Советера. Мені хотілося то поєднатися з тобою, то вбити тебе. Та якось я завважив обопільність наших стосунків. Чим був би ти без мене, як не отією нестійкістю, якою я і сам є? Адже завдяки мені ти часом — не без певного роздратування — угадував, ким ти є насправді: вузьколобим раціоналістом, на взір дуже впевненим, а по суті дуже невпевненим, сповненим доброї волі до всього, що природно перебуває у засягу твого розуму, сліпий і брехливий до всього іншого; резонер від обережности, сентиментальний від схильности, дуже мало чуттєвий; одне слово, помірний стриманий інтелектуал, пречудовий плід нашого середнього класу. Якщо я і справді не можу сягнути себе без твого посередництва, то моє посередництво необхідне тобі, якщо ти хочеш себе пізнати. Тоді я побачив нас, як ми підтримуємо кожному його небуття, і я вперше зареготався отим глибоким і вдоволеним реготом, який спалює все; потім я знову занурився у щось на кшталт досить чорної байдужости, тим паче що жертвопринесення, котре я вчинив того ж таки червня і котре видалося мені болісною покутою, виявилося аж так надовго і жахливо стерпним. Але тут я мушу замовкнути: я не можу говорити про Марсель без реготу, і від турботи про пристойність, яку ти так цінуєш, не хочу сміятися з неї разом з тобою. І тоді мені неймовірно і просто-таки божевільно поталанило. Бог бачить мене, Матьє; я відчуваю це, я це знаю. Так отож: все сказано відразу; тож я хотів би бути разом з тобою і наснажуватися дужчою певністю, якщо це можливо, у видовищі гучного реготу, від якого ти довго будеш братися за боки.

Тепер досить. Ми з тобою доста посміялися одне з одного — провадитиму далі. Тобі, звісно ж, доводилося у метрі, в театральному фойє чи у вагоні зазнавати раптового нестерпного враження, ніби ззаду хтось за тобою стежить. Ти обертаєшся, та допитливий уже тицьнувся носом у книгу; тобі не вдається дізнатися, хто за тобою стежив. Ти повертаєшся