Читати книгу - "Іншалла, Мадонно, іншалла"

Так було й того понеділка, коли до перекусної ввійшов Радослав Котроман, біржовий клерк родом із Любушкого, ведучи за руку Сабіну Вайс, гімназистку й дочку власника фірми, що торгувала колоніальними товарами, Джуро Вайса. Радославу в ту ж мить пітьма заступила очі, найрадше він би розвернувся й пішов геть, та йти було нікуди. Він повів Сабіну до найдальшого столика в «Ятрибі», посадив її і стиснув кулаки так, що нігті почали ламатися при коренях. Але щоб стало зрозуміло, що оповідь не перебільшує, годилося б пояснити, звідки підступив Котроманів морок і що за лють заповзла йому під нігті.

Відколи переїхав у Заґреб, він жив у підвальній квартирці на Драшковичевій вулиці, працював на Трешнєвці у Ванки Погорельця і мав таке враження, що з кожним днем стає все більшим злиднем. За десять заґребських років утратив усе, що мав у Герцеґовині, але нічого не здобув натомість. Удома він промишляв контрабандою тютюну, вирощував жилавку[126], просиджував вечори з мостарськими пронозами та пройдисвітами, а тут працював із ранку до вечора за мізерні гроші, і, судячи з усього, так мало тривати довіку. Сто разів його відвідувала думка про повернення в Любушкі, але він знав, що це неможливо: він повернувся б солдатом розгромленої армії до людей, що тільки й чекають, аби серед них з’явився хтось такий, щоб насолоджуватись його поразкою. А тоді, за місяць до згаданого понеділка, він познайомився з Сабіною Вайс, закохався і одразу ж по тому збагнув, що це кохання могло б змінити його долю. Він крутився довкола Сабіниного будинку, чекав її біля гімназії й наче випадково з’являвся з-поза дерева під час недільних сімейних променадів берегом максимирського озера, вітався з ґаздою Джуро, цілував ручку його дружині Перлі, гладив по голові Сабіниного малого брата Саламона, а дівчині всміхався приблизно такою ж усмішкою, якою приблудний пес під вітриною м’ясної крамниці проводжає шпикову кістку.

Джуро був людиною добродушною й дотепною, тож такий комедіант точно мав йому сподобатись, а для своєї дитини він шукав не багатого нареченого, але того, хто берегтиме Сабіну і дбатиме про неї — тож, очевидно, не мав нічого проти такого залицяльника.

Хай там як, Радослав із благословення Джуро Вайса кілька разів водив Сабіну в театр, потім у кіно і врешті-решт на вечерю. Та, ніби чортові на радість, майбутньому тестеві навіть на думку не спадало, що майбутній зять мав платню клерка в торговельній конторі, абсолютно недостатню для заґребської історії кохання. Якби він подумав про це — неодмінно запхав би Радославу трохи грошенят у кишеню.

Безгрошів’я й було причиною, з якої Радослав не повів дівчину в якесь краще місце, а затягнув у їдальню для мусульманських учнів і студентів. «Ятриб» був утричі дешевший за найдешевший ресторан у місті, та це не стало би проблемою, якби не чоловік із сазом і не пісня, що нагадувала молодому любущаку про все, чого він згадувати не хотів. «У Требинє-граді велика жалоба, кажуть…» І всі як один витріщаються на співця: і гості, і офіціанти, і кухарки, що повиходили з кухні, — аби тільки його послухати.

«Хіба вже не досить?» — заволав Радослав Котроман, коли вже більше не міг терпіти болю в стиснутих кулаках. Але ніхто, окрім Сабіни, його не почув. Вона вхопила його за руку і сказала: «Не треба», — а він трусився, мов древко із завеликим прапором, яким тріпає вітер. «Розхворілася нещасна Зубчевича Фата…» — вів далі співак. «Хіба вже не досить?» — повторив Котроман, а тоді похапав зі столу карафки для спецій і жбурнув ними в Абдела. Навіть якби сотню разів цілився і жбурляв, усе одно тільки раз могло вийти так, що пляшечки з олією та оцтом поцілять у тонку шию музичного інструмента і переломлять її навпіл.

Вигляд співця зі зламаним інструментом, який дивиться і не знає, на що насправді дивиться, бо не розуміє, ні що сталося, ні хто це зробив, мабуть, врізався присутнім у пам’ять. Та все ж не настільки, щоб його витлумачили якось інакше, ніж як звичайний інцидент, які завжди трапляються там, де у великому товаристві їдять і співають. А такі речі пам’ятаються, лише доки їх не покриє час і все, що в цьому часі буде гіршого і страшнішого. Рік, як ми вже сказали, надворі був 1938-й, справжні страждання ще тільки насувалися, і хто б це після всього шукав якогось сенсу в незакінченій пісні і зламаному сазі.

— Що з тобою, чоловіче? — Абдел поклав йому руку на плече.

— Ти мені не щокай! — Радослав струсив із плеча сім крапель, кожна з яких була завбільшки з людську сльозу. То були краплі соняшникової олії.

Більше вони не бачилися, їхні долі вже не перетнулися вдруге. Абдел Ґафич поїхав у Ґрадачац по новий саз, але пісню «У Требинє-граді» ніколи вже більше не співав. Просто постійно мав відчуття, ніби знову станеться щось таке, через що він пісню знову не закінчить. Власне, він так і не дізнався, що змусило невідомого чоловіка настільки розлютитися, і схильний був повірити, що провина лежить не на ньому, вона криється в чомусь такому, про що не годиться розпитувати, бо виникло не від людини. «Ятриб» він утримував до весни 1941 року, коли зрозумів, що надходять такі часи, коли багато людей підуть вулицею, несучи свої голови під пахвою; і для нього, поки ще власна голова на плечах, настав крайній час виконати обов’язок кожного мусульманина і вирушити в хадж.

З подорожі до Мекки він так ніколи й не повернувся. Дружина Аміна чекала його до самої смерті, так і не дізнавшись, що насправді сталося з її чоловіком. Газети писали, що південніше від Ємена було потоплено корабель із паломниками. Можливо, Абдел був на тому кораблі. А може, й не був. У підсумку по ньому залишився саз, під який не було доспівано севдалінку про Зубчевича Фату й велику жалобу в Требинє-граді.

Радослав Котроман за шість місяців після інциденту в «Ятрибі» одружився із Сабіною Вайс. Незадовго до весілля він дізнався, що його дружина єврейка, та ці відомості не надто його зацікавили. Хай як запекло не міг Радослав примиритися з батьківщиною й піснями, що з батьківщини походили, з Господом він жив у цілковитій злагоді. І злагода ця