Читати книгу - "Маленький друг, Донна Тартт"

— Завтра. Фарше, слухай, я знаю, ви щось задумали. Я не хочу, аби малий встряв у якусь халепу.

— Та шо ти так за нього суїтишся?

— Не знаю, — відповів Юджин, і це було щиро.

— Ну, тоді нині побачимся, — відказав Фариш і повісив слухавку, перш ніж Юджин встиг щось сказати.

— Маленька, я поняття не маю, що там діється, — говорив Пембертон. — Але можу сказати, хто винаймає ту квартиру: старший брат Денні й Кертіса Ретліффів. Він якийсь священник.

На цих словах Гелі подивовано витріщився на Гаррієт.

— Він реально псих, — продовжив Пем. — У нього щось з обличчям. Стоїть на шосе, кричить на машини й махає Біблією.

— Це той, що підійшов і стукав у вікно, коли тато стояв на перехресті? — запитав Гелі. — Такий з дивним лицем?

— Може, він не божевільний, а лише так вдає з себе, — сказав Пем. — Більшість тих селюцьких священників, які верещать, непритомніють, вискакують на крісла й бігають по проходах — то вони просто грають кіна. То все брехня з тими святими трясунами103.

— Гаррієт, чуєш, Гаррієт, знаєш що? — озвався нестерпно схвильований Гелі, обертаючись на сидінні. — Я знаю, хто то. Він щосу­боти проповідує на площі. У нього є маленька чорна коробка, до якої веде мікрофон, і… — він знов обернувся до брата: — Думаєш, він проповідує зі зміями? Гаррієт, розкажи йому, що ти там бачила.

Гаррієт вщипнула його.

— Г-м-м? Змії? Якщо він проповідує зі зміями, — сказав Пембертон, — то він ще більший псих, ніж я думав.

— Може, з прирученими, — припустив Гелі.

— Придурку. Неможливо приручити змію.

Не варто було розповідати Фаришу про авто. Юджин пошкодував, що взагалі згадав про це. Фариш передзвонив за пів години, уже як Юджин задрімав — а тоді ще раз, через десять хвилин.

— Ти на вулиці в себе біля будинку не бачив ніяких дивних типів в уніформі? У бігових костюмах чи в робочій уніформі?

— Ні.

— За тобою ніхто не їздить?

— Слухай, Фарише, я тут хочу трохи відпочити.

— Я тобі поясню, як перевірити, чи нема за тобою хвоста. Проїдь на червоне світло або виїдь на зустрічку на вулиці з одностороннім рухом. Дивись, чи ніхто не поїде за тобою. Або… Давай так. Я, напевно, сам до тебе під’їду й подивлюся.

Лише доклавши всіх можливих зусиль, Юджину вдалося відмовити Фариша від ідеї приїхати в Місію на, як він висловився, «інспекцію». Далі він усівся в безкаркасне крісло, щоб покуняти. Зрештою — щойно вдалося поринути в сліпий поривчастий сон — він усвідомив, що над ним стоїть Лоял.

— Лойл? — промимрив він, завовтузившись.

— Маю погані вісті, — сказав Лоял.

— Ну, то шо?

— Там у замку був зломаний ключ. Я не зміг зайти.

Юджин тихо сів, силкуючись вловити хоч крихту сенсу. Він досі до кінця не прокинувся; у сні в нього загубилися ключі, автомобільні. Він серед ночі опинився в якомусь миршавому барі з гучним джукбоксом десь на ґрунтовій дорозі й не мав як повернутися додому.

— Мені сказали, шо змій можна залишити в мисливській хижі в окрузі Вебстер, — пояснив Лоял. — Але там у замку був зломаний ключ, і я не мав як зайти.

— А. — Юджин потрусив головою, щоб у ній прочистилося, і роззирнувся по кімнаті. — Тобто…

— Змії в мене в пікапі внизу.

Запала довга тиша.

— Лойле, я тобі чесно скажу, у мене страшна мігрень.

— Я їх сам занесу. Помагати не тра. Я зможу сам.

Юджин потер скроні.

— У мене труднація, розумієш. Не мож’ їх лишати там шкваритися на сонці, то жорстоко.

— Так, — апатично погодився Юджин. Та він переймався не добробутом змій, а тим, що їх хтось виявить — містер Даял чи той таємничий проноза в кабріолеті, хтозна. І зненацька йому згадалося, що в його сні також була змія, небезпечна, яка десь повзала на волі серед людей.

— Добре, — зітхнувши, сказав він Лоялу. — Занось.

— Обіцяю, завтра до ранку їх тут уже не буде. Розумію, тобі то не дуже зіграло, — сказав Лоял. У напруженому погляді блакитних очей відчувалося щире співчуття. — То, шо я тут побув.

— Ти ні в чім не винен.

Лоял провів долонею по волоссі.

— Я тобі чесно скажу: мені твоє товариство дуже сподобалось. Як Господь не призвав тебе проповідувати зі зміями — значе, є в Нього на то Свої причини. Деколи Він і мене до того не призиває.

— Я розумію. — Юджин відчував, що має сказати ще щось, та не міг упорядкувати правильні думки. І він так соромився признатися у своїх думках: що його дух сухий і порожній, що він не добрий за своєю натурою, недобрі в нього розум і серце. Що в нього зіпсута кров і зіпсутий рід, що Бог нехтує ним і зневажає його дари, як зневажав дари Каїна.

— Колись