Читати книгу - "Ті, кого немає"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Працівник моргу на його прохання розгорнув хрусткий, затягнутий памороззю пластиковий саван, оголивши тіло, і слідчий узявся до огляду. Обличчя загиблого лишилося практично неушкодженим. Складалося враження, що той падав з великої висоти, майже не міняючи положення й спрямувавши погляд у небо: ні саден, ні гематом, тільки білки очей залиті кров’ю від судин, що лопнули. Згідно з висновком попередньої експертизи, смерть настала практично миттєво, а її причиною стали множинні розриви внутрішніх органів і масивна крововтрата.
Увагу старшого слідчого привернули руки трупа – порівняно чисті, з коротко підстриженими нігтями й слідами запеченої крові. Кісточки лівої були роздроблені – приблизно так буває, якщо вгатити щосили кулаком у бетонну стіну. У цьому, звісно, нічого дивного – з огляду на те, що вся нижня частина тіла небіжчика становила суцільну мішанину порваних м’язів і роздроблених кісток, звідки абияк змили бруд, згустки крові та клоччя плоті.
Олег Степанович підняв ліву руку ймовірного Смагіна, потримав її, важку й закляклу, у висячому положенні та спробував перевернути. Це вдалося не одразу. Суглоб не піддавався. Довелося застосувати силу. І недаремно – на шкірі внутрішньої поверхні, вище від зап’ястка, темніли якісь напівстерті або напівзмиті значки.
Дроб придивився й поліз по смартфон. Під час фотографування зі спалахом значки проступили чіткіше, вибудувався якийсь нерозбірливий ряд цифр. Слідчий ще кілька разів, міняючи ракурси й відстань, відклацав руку трупа, покликав працівника й пішов з моргу.
Телефонувати Олександрі Смагіній він не наважився – та поводилася занадто накручено під час їхньої останньої зустрічі. Начальству він також не збирався доповідати про свої гіпотези й припущення. Тим більше що йому було чітко наказано все спустити на гальмах і більше не морочити голову щодо зникнення молодшого брата Савелія Максимовича Смагіна. У мотиви прокурора Шереха старший слідчий не заглиблювався, але й не любив, коли до нього ставилися, як до шістки. Тому продовжував обережно копати в тому напрямку.
Довелося поблагати Гусельникову з експертно-криміналістичного відділу, але зрештою вона все-таки взяла в нього фото зі смартфона, кинувши традиційне: «Нічого не обіцяю». А наприкінці робочого дня на столі перед Олегом Степановичем лежав номер мобільного телефону, який покійний записав на зап’ястку кульковою ручкою з водостійкою пастою. Ніби у великому поспіху й за відсутності паперу.
Дроб зателефонував у технічний відділ, попрохав уточнити місцеперебування абонента з таким-то номером, і його повідомили, що зазначений мобільний пристрій перебуває за тридцять вісім кілометрів на схід від міста. Плюс-мінус кілометр. Уже не вагаючись, слідчий набрав номер і з ходу відрекомендувався. Відповіла жінка, котра, як він зрозумів, перебувала на відпочинку в селі Базаліївка. Знайомство з Чуковським і Смагіним вона однозначно заперечила, а продовжувати розпити й тим вводити її в курс того, що трапилося, він не став. «Відкладемо поки що…» – похмуро вирішив Олег Степанович і практично відразу зв’язався зі старшим Смагіним. Розмова мала відбутися не з легких.
На подив Дроба, після того як він виклав суть події, відставний полковник миттєво погодився зустрітись.
– Я ще в місті,– повідомив Савелій Максимович. – То ви кажете… Це ваше припущення?
– Ні, я практично впевнений.
– За чверть години чекайте на мене біля входу в прокуратуру. – Смагін відключився.
Дроб витер носовичком змокріле чоло. Слава богу, зі службовими справами на сьогодні все. Ніхто його більше не смикав, не було викликів до начальства. І те, що його зараз найбільше цікавило, можна було провернути швидко й тим більше без документування. Він налив жовтуватої води з карафи, з відразою ковтнув, поморщився й передзвонив дружині, що затримається. Потім замкнув кабінет і вийшов на вулицю.
Вишневий джип Смагіна загальмував коло бордюру через чотири хвилини. Дроб мовчки сів поруч із водієм, назвав адресу, і машина рвонула з місця. Савелій Максимович також був не надто багатослівний – запитав тільки, де й коли все сталося. Потім додав, чомусь стишивши голос: «Шереху доповідали?»
– Ще ні. Поки що думаю.
– Правильно думаєте.
До самого моргу полковник більше не зронив ані звуку.
У коридорі Дроб поставив процесуальне питання:
– За якими особливими прикметами ви можете упізнати померлого?
Полковник пирхнув:
– Ні за якими. Але вже з власним братом я не помилюся, будьте певні.
– Добре, – сказав Олег Степанович. – Тим більше, що протокол упізнання ми вести не будемо.
Коли труп витягли з холодильника, слідчий, як годиться, спитав, зазираючи через плече старшого Смагіна:
– Ви знаєте цю людину?
– Так, – крізь зуби відповів полковник. – Це мій молодший брат. Валентин Максимович Смагін.
– Ви впевнені?
– Більш ніж. – Савелій Максимович махнув рукою: заберіть ради бога. – Ходімо звідси, Олегу Степановичу… І не треба цього, як його… Я сам повідомлю сестру. Справа, зрештою, родинна.
Упізнання пройшло вдало; весь цей час обличчя Савелія Смагіна залишалося непроникним і по-діловому зосередженим – він немов придивлявся до товару на полиці супермаркету. Уже в машині, повернувшись до слідчого й дивлячись йому у вічі, полковник запитав, роблячи наголос на «ми»:
– І як ми будемо діяти далі?
– За законом. Ваш молодший брат значився в розшуку. А тепер знайшовся. На жаль, за таких-от обставин. Я передам інформацію куди слід. Після деяких формальностей ви зможете забрати тіло й поховати його по-людськи. Я подбаю, щоб вас більше не турбували… Геннадію Івановичу про такі дрібниці теж знати нема чого.
– Я ваш боржник. Дякую. Єдина заковика… А як з отим, з іншим?
– Ви маєте на увазі справжнього Чуковського? Та мало що там могло статися, хтозна, і з якої причини вони обмінялися документами. Ви якось згадали, що ваш молодший брат не завжди поводився адекватно… Скажу тільки, що справа про вбивство Чуковського закрита і пішла в архів. Тіло кремовано. У кожному разі, прийміть мої співчуття через смерть вашого близького родича.
Полковник і бровою не повів.
– Я ваш боржник, – повторив він. – І людина слова. Вас підвезти?
– Добре було б. – Олег Степанович витягнув втомлені ноги, відкинувся на підголівник і заплющив очі. Потім спитав: – Ви, кажуть, займаєтеся ріелтерським бізнесом? Ціни на трикімнатні ще падають?
Савелій Максимович мовчки кивнув – суть питання він ухопив.
Вишневий «додж» акуратно вирулив на проспект і понісся по третій смузі.
Не минуло й десяти хвилин, як старший слідчий уже висідав біля обшарпаного під’їзду панельної шістнадцятиповерхівки в засміченому спальному районі. Звідкіля – Дроб тепер був цілком у цьому впевнений – він незабаром переїде.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ті, кого немає», після закриття браузера.