Читати книгу - "Беззоряне море, Ерін Моргенштерн"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Агов? — гукає вона. — Агов? Місис Роулінз. Це Кет Гоукінс, ви казали, що я можу сьогодні приїхати.
Вона відступає на крок і роззирається. Це мусить бути правильний будинок. Навряд чи існує багато ферм з духовними радниками. Вона дивиться в напрямку клуні й помічає хвіст кролика, який стрибає між квітами. Кет замислюється, чи не обійти будинок, аж раптом двері відчиняються.
— Привіт, міс Кітті-Кет, — каже жінка на порозі.
Дівчина частенько уявляла собі маму Закарі, але її вигадки ніколи не збігалися з людиною, що стоїть при одвірку: невисока фігуриста жіночка в комбінезоні, безладна копиця тугих кучериків підв’язана шаликом з візерунками з індійського огірка[58]. Її кругле, укрите зморшками обличчя однаково здається молодим, а великі очі підведені блискучим зеленим олівцем. На одному передпліччі видно татуювання сонця, а на другому — потрійний місяць.
Мама Закарі стискає Кет у значно міцніших обіймах, ніж дівчина очікувала від такої маленької жіночки.
— Дуже приємно нарешті познайомитися з вами, місис Роулінз, — каже Кет, але Лав Роулінз хитає головою.
— Я міс, та й то не для тебе, дитинко, — виправляє вона. — Називай мене Лав, або мадам, або мамуся, чи як тобі заманеться.
— Я принесла печиво, — каже дівчина, підіймаючи вгору коробочку, і мадам Лав Роулінз сміється та запрошує її до будинку. У передпокої на стінах висять картини й фотографії. Кет зупиняється перед світлиною хлопчика з темними кучерями, серйозним личком і завеликими окулярами. Інші кімнати пофарбовані в яскраві кольори й захаращені меблями, що не пасують одне до одного. На столах і стінах викладені візерунки з кристалів усіх можливих відтінків. Вони минають табличку з написом «Що вгорі, те й унизу»[59], проходять крізь завісу з бісеру й потрапляють на кухню з антикварною грубкою і сонним хортом, якого дівчині представляють як Гораціо.
Мадам Лав Роулінз саджає Кет за кухонний стіл, ставить перед нею горнятко кави й викладає лимонне печиво у вигляді бджілок з коробочки на порцеляновий таріль з квітковим візерунком.
— А ви не?.. — Кет замовкає, не певна, чи доречне її запитання, але, якщо вже почала, чому б не закінчити: — Ви не переживаєте?
Мадам Лав Роулінз сьорбає каву й дивиться на Кет над вінцями горнятка. Це проникливий погляд — той погляд, що означає більше, ніж слова, які вона ще скаже. Кет розуміє його. Це попередження. Вочевидь, говорити про це досі по-справжньому небезпечно. Дівчина замислюється, чи хтось уже розповів мадам Лав Роулінз, що все вже скінчилося, і чи звучали ці слова так, що були схожі на брехню, коли вона їх почула.
— Те, що діється, відбудеться незалежно від того, непокоїтимусь я чи ні, — каже жінка, знову поставивши горнятко на стіл. — А ще воно відбудеться незалежно від того, чи перейматимешся із цього приводу ти.
Кет справді хвилюється. Звісно, вона хвилюється. Носить своє занепокоєння, наче пальто, якого ніколи не знімає. Вона непокоїться через Закарі й інші речі, які, очевидно, не можна обговорювати навіть тут, заховавшись у горах серед дерев, в оточенні захисних чарів, кристалів і недбалого сторожового пса. Дівчина бере з тареля печиво у формі бджоли й дивиться на нього, а потім замислюється, чи мадам Лав Роулінз знає щось про бджіл, і жує медово-лимонне крильце. Раптом вона каже те, у чому нікому не мала наміру зізнаватися.
— Я написала для нього гру, — каже Кет. — Це була моя дипломна робота. Знаєте, іноді автори кажуть, що написали книжку для одного-єдиного читача. Схоже, я написала гру для одного-єдиного гравця. У неї вже зіграло чимало людей, але я не думаю, що хтось осягнув її так, як зміг би він. — Вона ковтає каву. — Я стала писати її в записнику, як щось із серії «Обери собі пригоду», усі ці мініміфи й історії всередині історій, у яких є багато кінцівок. Потім я перетворила це на текстову гру, тож вона стала складнішою й дістала більше варіантів, але компанія, яка найняла мене, хоче, щоб я розробляла її далі аж до повномасштабної версії.
Кет замовкає, прикипівши поглядом до глибин свого горнятка з кавою, і розмірковує про вибір, ходи та долю.
— Ти не думаєш, що він колись у неї зіграє, — констатує мадам Лав Роулінз, а Кет знизує плечима. — Йому захочеться пограти в неї, коли він повернеться.
— Я хотіла запитати, звідки ви знаєте, що він повернеться, а потім пригадала, ким ви працюєте, — каже дівчина, і мадам Лав Роулінз засміялася.
— Я не знаю, а відчуваю, — пояснює вона. — Це не одне й те саме. Можливо, я помиляюся, але нам слід зачекати й подивитися. Коли я востаннє розмовляла із Закарі, то зрозуміла, що він кудись збирається, щоб упорядкувати свої думки. Йому знадобилося більше часу, ніж я думала. — Вона замислено дивиться у вікно так довго, що Кет розмірковує, чи жінка не забула про неї, але та веде далі: — Колись дуже давно я дозволила поворожити собі на картах дуже сильній ворожці. Спершу я не надто замислювалася про те, що вона мені наворожила. Я була молода й найближче майбутнє цікавило мене більше за віддалене, але з плином часу я збагнула, що ворожка влучила прямісінько в ціль. Усе, що вона сказала мені того дня, збулося, окрім одного, і я не маю причин вважати, що вона помилилася в чомусь одному, якщо решта була правдою.
— І що то було?
— Вона сказала, що я матиму двох синів. У мене був Закарі, і я багато років вважала, що вона просто помилилася в підрахунках або до народження він мав стати одним з близнюків, але не став. Однак потім я все збагнула, і мені слід було зрозуміти це значно раніше. Я знаю, що він повернеться, бо я ще не познайомилася зі своїм зятем, який стане мені сином.
Кет усміхається. Від цієї фрази, такої буденної та простої, дівчина почувається щасливою, адже слова мами Закарі звучать цілком схвально, а от з її батьками кожна мить — це постійна боротьба. Утім, дівчина не певна, що вірить цим словам. Вони занадто хороші, щоб вірити їм.
Мадам Лав Роулінз розпитує її про плани, і Кет каже, що погодилася працювати в Канаді, що вона
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Беззоряне море, Ерін Моргенштерн», після закриття браузера.