Читати книгу - "Там, у темній річці"

призначив усім місця у засідці? Хто, нарешті, в ніч викрадення ходив набундюченим і перевіряв, чи всі зрозуміли вказівки? Коли я побачив тебе, ще геть юного, а вже такого впевненого у собі та власному лиходійстві, то одразу подумав: «Оце мій хлопчик. У нього в жилах тече моя кров, а в серці живе моя підлість. І Армстронг безсилий її звідти вичавити. Він мій, душею та тілом».

— Дай йому гроші, — прошепотів Робін у вухо Армстронгові, але недостатньо тихо, бо Віктор почув його голос.

— Гроші? Звичайно, ми заберемо гроші. Так, синку? Заберемо і поділимо порівну. Я поділюся з тобою, синку — п'ятдесят на п'ятдесят!

Вода вже дійшла до колін усім трьом, а дощ заливав їхні капелюхи, стікав по шиях і просочував сорочки, тож невдовзі вони були вщент мокрі.

— А тепер, Робе, решта історії,— вів своє Віктор. — Найцікавіше!

— Не треба… — благав Робін, але його голос було ледве чути за шумом проливного дощу, що обрушився на воду.

— Так, решта… Те дівча опинилося у нас. Еге ж, Робе? У наших руках. Крізь вікно, вниз драбиною, а потім чкуром крізь сад до ріки, де чекав човен.

Він звернувся до Армстронга:

— Але ж він і хитрюган! Хіба то він вдерся у сад? Хіба він виліз по драбині? Хіба він виламав вікно? Де там! Усю брудну роботу робили інші! А він чекав собі в човнику. Бо він, бачте, надто грандіозний організатор, щоб ним ризикувати. Має голову на плечах, це вже точно.

Він знову поглянув на Робіна.

— Отже, ми вибігли крізь сад, і дівчисько було з нами — ми приспали його хлороформом і запхали в мішок. Її ніс я — не дивися, що я наче хирлявий, насправді сили в мені на трьох. Коли ми дісталися човна, я перекинув її, наче мішок із хроном, на руки Робу.

Робін хлюпнув.

— Я кинув її до рук свого сина, що чекав у човні. А що сталося потім, Робе?

Робін затряс головою, і його плечі трусились у такт.

— Ні! — скрикнув Армстронг.

— Так! — підтвердив Віктор. — Човен захитався, і вона ковзнула у нього з рук. Мішок вдарився об борт човна. Він спробував його підхопити, знову не встиг, і вона пішла на дно. Потонула, наче набита камінням. Він наказав гребцям возити по дну веслами, і я навіть не знаю, як нам це вдалося, але ми, врешті, витягли її. Скільки часу минуло, Робе? П'ять хвилин? Чи, може, десять?

Робін, чиє сполотніле обличчя дуже добре було видно в темряві, не відповів.

— Так чи так, ми її знайшли. Й одразу вшилися звідти. Попрямували назад на острів Бренді. Там ми й відкрили мішок. Так усе було, Робе, синку? Усе висіло на волосині, — похмуро сказав він, хитаючи головою. — Але Роб, світла голова, одразу придумав вихід. «Зараз несуттєво, мертва вона, чи жива, — сказав він, — бо подружжя Вонів усе одно нічого не знатиме, поки не передасть нам гроші». Тож він написав їм записку — гарнішої я в житті не бачив, — і ми її відправили. Хай у нас більше не було товару — принаймні в належній кондиції, — ми все одно виставили рахунок. А чому б ні? Бо, як він казав, — правда, Робе? — ми ж працювали та ризикували. Тоді я ще раз переконався у тому, що він — мій синок.

Увесь цей час Армстронг потроху задкував угору схилом, ухиляючись від бурхливої води, але Робін стояв на місці. Навколо нього вирував потік, а він ніби не помічав цього.

— Отже, ми отримали від Вона викуп. Узяли гроші, а йому віддали дівча. Усе по-чесному, хоч він й удав, ніби нічого такого не було. На ці гроші ми довгенько шикували. Роб оселився у красивому будинку. Я його бачив. Серце мало не луснуло від гордощів — мій син у гарному білому будинку, та ще й у центрі Оксфорда. До речі, він ніколи мене туди не запрошував. Жодного разу. Після всього, крізь що ми разом пройшли. Свинекрадство, ярмаркування, викрадення дівчинки і вбивство — такі розваги зазвичай зв'язують двох людей братством, правду я кажу? Мені то було боляче, Робе. А коли гроші скінчилися… Він-бо гравець, синочок наш. Ти знав про це, Армстронгу? Я його попереджав, але він мене не слухав. Так що коли гроші скінчилися, я єдиний його утримував. Усе, що мав, до останнього пенні, перекочувало до його кишень. Я гарував, наче раб, щоб мій син продовжував розкішне життя. І вже це дає мені право визнавати його своїм.

Тепер, коли ти знаєш, що я — твій батько, ти більше не поводитимешся зі мною так грубо, авжеж, синку? До того ж, за всіма твоїми борговими розписками той чепурний білий будинок тепер належить мені, але в мене немає нічого такого, що я не розділив би з тобою, мій сину.

Роб підняв очі на цього чоловіка. Його погляд був похмурим, але спокійним, і він більше не тремтів.

— Тільки подивися на нього, — зітхнув Віктор. — Яка у нього струнка фігура — викапаний я. Ну ж бо, Армстронгу, ми беремо гроші і вшиваємося звідси. Ти готовий, Робе?

Він зробив крок у бік Робіна і простяг до нього руку. Той розкраяв рукою повітря, і тут Віктор зробив незграбний крок назад й оступився. Він здивовано підніс руку до очей, щоб краще роздивитися темну рідину, що сочилася з неї.

— Синку? — ошелешено вимовив він.

Тепер уже Робін зробив крок у його бік; підняв руку — й цього разу місячний промінь упав на лезо м'ясницького ножа Армстронга.

— Ні! — вигукнув Армстронг, але Робін махнув рукою ще раз, і Віктор знову відсахнувся. Цього разу, проти його очікування, у нього під ногами не виявилося землі. Він балансував на грані, ухопившись за куртку Робіна, який продовжував штрикати його ножем — раз, удруге, втретє. Вони опинилися на самому краєчку берегового урвиська і разом звалилися у бурхливий потік.

— Батьку! — вже у повітрі крикнув Робін, і за секунду до того, як його понесла ріка, він устиг простягнути руку і ще раз гукнути: — Врятуй мене, батьку!

— Робіне! — Армстронг насилу дістався того місця, звідки його син шубовснув у воду. Побачив, як потік накрив Робіна з головою, і став чекати, поки він вирине знову. Коли на мить побачив його руки, що відчайдушно молотили по воді, то не міг оговтатися від того, як далеко течія віднесла сина. Армстронг уже наготувався сам лізти у цей пекельний потік, але збагнув, що він тут нічого не