Читати книгу - "Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу"

«О, звичайно, повернення в давно залишений світ перевернуло мені душу, але ви дали мені зрозуміти, що я недарма жила так довго... — сказала мати, заплакавши. — Тепер я можу бути впевнена в майбутньому соснового паростка, що не давав спокою моєму серцю, поки ми жили серед диких скель. Тільки одне мене тривожить — неглибоке його коріння...»

Благородні манери старої монахині так зворушили Ґендзі, що він узявся розпитувати її про ті давні часи, коли тут жив принц Накацукаса. Тим часом струмок, очищений від бур’яну, сумовито жебонів, немов згадуючи про минуле.

«Вернулася в оселю,

Де жила колись,

Й, минуле згадуючи, бачу,

Що її господарем

Струмок лишився...»

У стриманих словах монахині Ґендзі відчув глибину її переживань.

«Нічого не забув

Струмок у саду,

Та, мабуть, дивується,

Що його господиня

Зовсім змінилася...»

Поки зворушений Ґендзі стояв, поглядаючи у сад, монахиня подумала, що такої досконалої людини ще не було на світі.

Потім Ґендзі подався до храму в Саґа, щоб насамперед замовити молитви до Фуґена, Аміди і Сак’я-муні, які мали справлятися на чотирнадцятий, п’ятнадцятий і останній день кожного місяця, після чого розпорядився про додаткові служби. Водночас подбав про внутрішнє оздоблення храму і священне начиння. А коли на небо виплив яскравий місяць, Ґендзі повернувся в Ої.

Як тільки він згадав про прощальний вечір в Акасі, жінка відразу підсунула до нього китайське кото, яке тоді отримала від нього на пам’ять. Коли зворушений Ґендзі торкнувся пальцями струн, знайома мелодія немов перенесла їх у той давній вечір.

«Як обіцяв тоді я,

Струни звучать сьогодні,

Як колись,

Та чи у вірність незмінну

Повірите мою?» —

сказав Ґендзі, а жінка відповіла:

«Заприсяглися ви

У вірності незмінній,

І я на це надію покладала,

Коли мелодію кото

До вітру в соснах долучала...»

Обмін піснями показав, що кращої співрозмовниці, ніж пані Акасі, Ґендзі не знайшов би, а вона виявила набагато більше благородства, ніж можна було сподіватися від жінки такого низького становища. За минулі роки вона стала ще привабливішою, а дівчинка, її дочка, була настільки чарівною, що годі було відірвати від неї погляду.

«Що з нею робити? Не годиться вирощувати її таємно від людей. Краще перевезти в садибу на Другій лінії і виховувати самому й таким чином, уникнувши пересудів, забезпечити їй бездоганне становище в майбутньому», — подумав Ґендзі, але, щоб не засмучувати пані Акасі, промовчав, дивлячись на дівчинку зі сльозами на очах. Вона спочатку по-дитячому соромилася Ґендзі, але поступово звикла до нього, радо з ним розмовляла і сміялася. Було приємно бачити, як Ґендзі тримав її в обіймах, і ставало ясно, що в неї незвичайне майбутнє.

Наступного дня Ґендзі мав повертатися до столиці, а тому встав пізніше, ніж зазвичай, і вирішив їхати прямо звідси. Однак у Кацура та в Ої зібралося багато людей, готових його супроводжувати. «От прикро! А я думав, що мене тут ніхто не знайде», — сказав Ґендзі, одягаючись у парадне вбрання, і пішов до галасливого людського натовпу. Жаліючи пані Акасі, він довго стояв на порозі, намагаючись стримати хвилювання.

Коли ж з’явилася годувальниця з дівчинкою на руках, Ґендзі, погладивши вродливу дочку по голівці, сказав: «Може, ви й не повірите, але мені здається, що я не матиму спокою, коли її не бачитиму. Бо що ж я вдію, якщо сюди така далека дорога?» — а годувальниця відповіла: «Останніми роками ми змирилися з тим, що нас розділяла далека відстань, але тепер я переживаю, щоб ви до нас не охололи з іншої причини».

Дівчинка простягла ручки до Ґендзі, немов намагаючись його затримати, і він, зупинившись, сказав: «І чого я маю постійно страждати? Навіть на короткий час мені важко з тобою, люба дитино, розлучатися. А де ж твоя мати? Чому не вийшла разом попрощатися зі мною? Можливо, тоді мені було б легше...» Годувальниця, усміхнувшись, передала його слова господині, але та, охоплена сум’яттям, не могла навіть піднятися. «Зовсім як знатна пані», — невдоволено подумав Ґендзі. Коли нарешті, послухавшись умовлянь прислуги, вона вийшла, її благородний профіль, наполовину прихований завісою, й м’які, неквапливі рухи надавали їй рис справжньої принцеси. Піднявши нижній край завіси, Ґендзі ніжно попрощався з нею, а коли, виходячи, обернувся, то побачив, що вона, вже заспокоївшись, дивиться йому вслід. Останнім часом краса Ґендзі досягла повного розквіту. Якщо раніше він був трохи худорлявий для свого зросту, то тепер, поповнівши, вражав трохи величнішою поставою, ніжнішим обличчям і витонченішими рухами. А втім, можливо, що пані Акасі дивилася на нього занадто упереджено.

Тим часом з’явився Укон-но дзо-но куродо, колись позбавлений звання, а потім відновлений у своїх правах, тепер Юґеї-но дзьо, тобто охоронець воріт Імператорського двору, який цього року став придворним п’ятого рангу. У порівнянні з минулим він настільки змінився, що аж сяяв упевненістю. Зайшовши в покої, щоб взяти меч Ґендзі, свого пана, він помітив за завісами знайому жіночу постать і багатозначно сказав: «Я зовсім не забув минулого, але мушу поводитися стримано... Сьогодні вранці мене розбудив вітер так само, як колись, біля моря в Акасі. Та, на жаль, я не мав з ким передати вам листа...»

«У цій оселі в горах, над якими звисають рядами хмари, не сумніше, ніж на узбережжі затоки в Акасі з її островами, та як спадає на думку «сосна в Такасаґо»[387], радію, що ви не забули минулого...» — самовпевнено відповіла жінка. Хоча ця відповідь явно не сподобалася Юґеї-но дзьо, бо він мав намір зблизитися з нею, виходячи, він ясно сказав: «Ну що ж, як-небудь іншим разом...»

Поки Ґендзі надзвичайно величною ходою прямував до карети, передовий ескорт гучним голосом розчищав перед ним від людей дорогу. Задні місця в кареті зайняли То-но цюдзьо[388] і Хьое-но камі. «Шкода, що ви розкрили місце, де я міг би мати надійний сховок», — поскаржився Ґендзі. «А ми жалкували, що спізнились і не змогли минулої ночі зустріти з вами яскравий місяць, тому сьогодні рано-вранці й подалися до вас крізь туман. Гори тоді ще не вкрилися осінньою парчею, зате польові квіти втішали нас своєю красою. Кілька наших, захопившись соколиним полюванням, відстали, й невідомо, що з ними сталося», — розповідали йому прибульці. «У такому разі проведемо ще один день у Кацура», — вирішив Ґендзі, і вони рушили туди. З появою гостей в маєтку почали спішно готуватися до бенкету. Коли викликали тих, що ловлять рибу за допомогою бакланів, то, почувши їхній галас, Ґендзі відразу згадав рибалок з Акасі. Приїхали і юнаки, які провели ніч у полях, і подарували Ґендзі маленьку пташку, прив’язану до гілки хаґі. Чашка з вином багато разів обходила гостей, і вони, захмелілі, побоявшись їхати уздовж річки, залишилися в Кацура на ніч. Гості один за одним складали китайські вірші, а коли на небі з’явився яскравий місяць, почали грати яскраво, по-сучасному, на музичних інструментах — біва, японському кото й, з особливою майстерністю, на флейті.