Читати книгу - "Четверо в яхті"

— Ну що?

— Хвилиночку.

Куцик виглянув на сходи; він не був певен, що Войтекові пощастило привести небезпечну Суламіф. Але Войтек швидко біг по сходах, і з-під руки у нього виглядала морда собаки, яка повинна була звершити божий суд.

Куцик узяв Суламіф на руки. Вона була в чудовому настрої, крутила хвостом, немовби хотіла почистити його справді брудну куртку. Він глянув собаці в очі, ніби перевіряючи, чи гідна вона того важливого завдання, яке має виконати.

Суламіф намагалася лизнути його в ніс. Що це означало — незрозуміло. Куцик зітхнув і відчинив двері.

Бальбінський сидів біля вікна і дивився на нескінченний потік дощових хмар. Куцик пустив Суламіф на підлогу. Вона покрутила мордою, кілька разів потягнула носом повітря. Звичайно, Суламіф хотіла довідатися, хто тут найголовніший.

— Будь ласка, покличте її! — сказав тихо Куцик Бальбінському.

— Цього ще невистачало! — Бальбінський знизав плечима. — Навіщо вам ці дурниці?

— Я вас просив… — нагадав багатозначно Куцик.

— Я навіть не знаю, як звати цю дворняжку!

— Суламіф.

— Ну, йди сюди! — Бальбінський поплескав долонею по коліну. — Суламіф!

Суламіф подивилася на нього. З яким полегшенням вона почала тепер крутити хвостом! Нарешті вона дізналася, хто тут найголовніший!

Дрібочучи лапами, Суламіф підбігла до Бальбінського, ввічливо сіла біля нього і почала хвостом підмітати підлогу навколо себе.

— Ну, що треба ще робити? — спитав Бальбінський.

Хлопці переглянулися.

— Нічого, дякуємо, — сказав, відкашлюючись, Куцик. — Все ясно. Ви вільні. Вибачте, але ми мусили перевірити… Прошу…

Він простягнув руку з пістолетиком на долоні. Бальбінський поспішно схопив його і одразу ж задирливо сказав:

— Слухайте, що все це означає? Хіба цей песик може розгадувати політичні погляди підозрілих осіб?

Куцик переступив з ноги на ногу. Бальбінський наполягав:

— Ви щось знаєте! Правда? Так кажіть же! Це надто серйозна справа! Ну?

Хлопці, вагаючись, дивилися один на одного, але Бальбінський досить легко зламав їхній опір. Якщо вони відпускають його, значить, повірили йому, значить, розуміють, чого він сюди приїхав. Як же можна приховувати те, що може навести його на слід?

Нарешті Здісь витягнув зім'ятий папірець. Бальбінський схопив його, швидко підійшов до віконця, бо в кімнаті було вже темно.

Він довго дивився на папірець.

— Ви щось розумієте з цього? — спитав він, нарешті.

Хлопці переглянулися.

— Небагато, — сказав Здісь. — Власне кажучи, майже нічого. Ось тільки це.

Він показав пальцем на двічі написану «стелю» із знаком оклику. І подивився вгору.

— Ну, правильно! — крикнув Бальбінський. — Хлопець справді звихнувся на цьому пункті. І я, нарешті, теж хотів пересвідчитися… Ви там щось знайшли?

Вони пішли гуртом на горище. Бальбінський зупинився над написом, що знову став сірим від пилу. Всі мовчали.

— Розумієте, ми думали… — Здісеві було важко закінчити. — Адже це не міг бути випадок…

Бальбінський похитав головою. Вони повернулися в кімнату.

— Тепер ви розумієте, як виглядає справа? — почав Куцик. — Андрійко, очевидно, спіймав його на гарячому. — Хлопець помахав зім'ятим папірцем. — Адже тут дюжина підозр, але наче зашифрованих, ми не вміємо їх прочитати. Ми зробили спробу з собакою, бо Андрійко написав, що Суламіф його боїться! Вас вона не боїться. Хто ж він? Пошукайте в папірці. Ви ж розбираєтесь у шифрах! І останнім часом у вас були такі відносини з Андрійком… Він вам нічого не казав? Кого він підозріває?

— А вам не казав? Ні разу?

— Казав! — крикнув Здісь. — Про Джакі — пірата! Про цеглину!

Куцик кивнув головою.

— А вам він нічого не казав? — повторив він.

Бальбінський запалив цигарку.

— І мені казав. Теж про пірата Джакі. Те саме, і навіть більше — про яхту, яка мало не перевернула його, коли він катався на байдарці. Тому я так занепокоївся, коли ви розповіли про чорний флаг.

Хлопці переглянулися. Знизу хтось покликав Бальбінського вечеряти. Всі четверо пішли вниз. Суламіф їх випередила: вона пізнала голос прекрасної Неллі, хазяйки комори.

— Всім нам Андрійко говорив про це, — сердито промовив Здісь. — Як же сталося, що ніхто з нас не хотів навіть слухати його?

— Андрійкові не пощастило: у нього четверо надто розумних друзів! — сказав Бальбінський.

— Де він тепер, цей Джакі? — запитав Здісь.

Бальбінський знизав плечима.

Забившись у тісний куток між підлогою і дахом, Андрійко чув, як хтось підкрадається по сходах. В обережних, з частими зупинками кроках відчувалося щось підступне і недобре.

Наче уві сні Андрійко переживав наближення цієї невидимої загрози. Хтось доторкнувся до клямки. Як жахливо довго можна відчиняти двері!

Хтось зайшов у кімнату. Дрібні повільні кроки. Якийсь шурхіт. Що йому треба? Може, чемодани й рюкзаки хлопців?

Він ясно почув, як хтось витягає книги із шафи без дверей, шелестить сторінками, ставить їх назад на полицю. Це триває кілька хвилин.

А потім з глибокої тиші доходить інший звук. В кімнаті хтось постукує. Наче лікар, який перевіряє легені: глухі звуки, з інтервалами. Нема сумніву: хтось обстукує стіни!

Напруження все зростає: стукіт наближається до сходів, що ведуть на горище. Андрійко важко дихає, легеням невистачає повітря, так швидко б'ється неслухняне серце.

Напівпритомний від жаху, Андрійко починає писати пальцем по товстому шару пилу, щоб хоч залишити якийсь слід після себе…

А коли загроза дійшла до кульмінації, коли одізвався скрипом перший крок на сходах, що ведуть на горище, знадвору сповістив про себе сонячний день.