Читати книгу - "Хлопчик і тінь"

кріт. Якось печально він водив носом, принюхувався до чужого світу, мабуть, шукав, де його нора і куди б йому сховатися від злючого світла, від тупоту людей, від різких голосів. Йому скоріше під землю б, у свою прохолоду, в пухкий затишок, в царство спасенної темряви, де завжди вогко, де пахне солодкими корінцями і де чути лише, як попискують, шарудять малі хробачки у гніздах.

«Хіба ж воно щеня та ще й зінське? — солідно міркував Санько, який любив ловити в лісі тіні диких звірів („А крота у мене дома так і зовсім нема“). Казали: шипить, кусається… Ото, видно, баби та страхополохи всякі чудеса вигадують — і кущі на них нападають, і метелики кусаються, і кажани просто в коси впиваються. Правду кажуть: у боягуза сто очей, а душа одна, і та в п’ятах…»

— Принесіть відро, — похмуро звелів Гаркавка.

Хтось із малих помчав до будки, і відро аж задеренчало по п’ятах, коли хлоп’як-колобок гнав назад.

Гаркавка насипав у відро кротової землі, а потім спокійно, як те він міг би робити з їжаком, взяв картуз і почав картузом своїм заганяти у відро крота, а зверху ще присипав його землею. І сказав сердито хлопцям, щоб однесли крота з острова за Десну і десь там випустили…

— А човен старий, вашу довбанку, ви не той, не продасте, щоб сьогодні, — з гарячим захльобуванням, навіть заїкаючись, спитав Майко та боком, боком посунув за Гаркавкою, щоб заглянути йому в очі і якось трохи заласкавити, умилосердити його.

— Який човен? Ану марш звідси, — гримнув на всіх Гаркавка і показав пальцем: туди, під шум і три вітри. — Марш з острова, щоб я і ноги вашої не бачив! Ич, розмахалися тут сікачем! З таких і виростають оті, патлаті, що потім ріжуть і рубають крісла в літаках. Марш, кому я сказав, з острова!

Всі попригинали плечі і потовпилися один за одним до річки. Ніхто, мабуть, не думав і не сподівався, що так круто і саме в цю хвилину зміниться настрій у Гаркавки. Правда, з ним таке часто траплялося. Насуплений і поважно-спокійний Гаркавка, коли хтось виводив його з терпіння, обрушував на вашу голову всі громи і блискавки небесні. Дубечанці знали: тоді краще одступитися, не дратувати його, бо гірше буде.

І хлопці потяглися з відром до нового містка на рукав, а комендант, нап’явши на лоба картуз, хмуро й сердито заходився вирівнювати й затоптувати ногами розкидані кротовиння, а після того почовгав самотньо до будки.

«Не провчиш їх, на голову сядуть, — бурчав по дорозі Гаркавка. — З ними треба суворо, без панькання. Ось так: марш з-перед очей і годі, — підбуркував він. — Бо це, скажу я вам, як малі лошата, дозволь їм тільки у шкоду лазити, все тобі витовчуть — і душу… Був колись у нас, пригадую, після війни, бичок. І я з ним балувався, вчив його битися, ну, гра у нас із ним була така: ставав я на коліна і буцав його лобом, а він підстрибував і мене штурхав з розгону. Весело нам, аж хата ходором ходить. А виріс бичок, бугаєм став з горбом на шиї і колись так бухнув у ворота, що всю загорожу підняв на роги. З тою загорожею, як вихор з вогню, вилетів на вулицю (а з носа піна, а очі кров’ю налиті) і ну за людьми ганятися… Ото й кажу: змалечку, з самих пелюшок з ними треба круто! Або візьміть мого сина Артура. Він уже коньками вікна побив директорові — за двійку в табелі, а мати, моя ж таки благовірна Марта, на ногах його все вигойдувала, чукикала і молоком через соску годувала. І вигодувала. Один колись загорожу на роги підняв, і цей, дивлюсь, щось палить у підвалі. „Що ти палиш?“ — кричу. А він спокійненько: „Та це, — каже, — динамітні шашки з полігону, я дві там узяв. Інтересно, чи перекине, рознесе нашу хату…“ Ні, добрі люди, не всім і не дикий бик страшний. За діточками своїми дивіться».

Гаркавка брів понуро і сам до себе бурчав, і знав, що правду каже, велику правду, та все ж — муляло чогось на душі. Сіро, невесело стало, і погода ніби змінилася, і вітер подув не так, і не з того боку, і ще, дивись, хмар і дощу принесе. І тут Гаркавка зрозумів: не звик він сам порядкувати на острові. Тихо й нудно самому. Навіть небо якесь неприкаяне, і пахне так, як старий вогкуватий од цвілі ситець, що залежався в скрині.

Галасу, тупоту за спиною, живих голосів: «А це що? А тепер куди, Гурію Івановичу?» — ось чого йому не вистачало. І того невидимого оркестру, захвату волі та хлоп’ячого бездомництва, що скрізь і все літо супроводжує його.

Обтрусивши пісок з туфлів, Гаркавка зайшов у дерев’яну будку. Легенький перестінок поділяв його диспетчерську на дві половини. Перша половина була для пасажирів, і тут стояли навіть дві лави, наглухо прибиті до стіни. Валялися під лавами та на підлозі торішні недокурки, затоптана срібна фольга від шоколаду, скручені в трубочку авіаквитки, а в кутку — в’язана дамська рукавичка, на якій спала миша. Побачивши господаря, миша стала на задні лапи, поздоровкалася з комендантом і, ліниво торкнувши вуса, шмигнула в нірку.

— Ану бігом мені, води принесіть! — гукнув Гаркавка у двері і взявся за віник, та схаменувся, згадав, що своїх помічників-розбишак він сам вигнав у шию з поля.

Так без води сухим віником він зашкріб підлогу. З вибитих ям, з горбкуватої долівки піднялася курява і довгими нитками-зміями потяглась у двері та в щілини диспетчерської.

— Ну все, — сказав Гаркавка і сплюнув, бо на зубах аж скрипіло. — Першу половину прибрав.

Одімкнув двері в другу. Це й був його штаб, сховище документів і апаратури. На вікнах висіли тут залізні грати, а на дверях — вварений замок. Недаром Гаркавка так оберігав цю комірчину: тут зберігався його найдорожчий скарб — старенька, ще з воєнних часів