Читати книгу - "У пошуках утраченого часу. Полонянка"

III, XXXV. ">[99]) баронові вже не судилося повернутися на Набережну Конті, схизма на мене не пошириться. Ми обидва виграємо від такого, скажімо, обміну: я ділюся своїми скромними знаннями, а він — своїм досвідом. (Далі ми побачимо, що хоча пан де Шарлюс не спопелив професора своїм гнівом, його симпатія до університетника так упала, що він уже судив про нього без жадної поблажливосте.) І, присягаюся, обмін у нас із ним такий нерівний, коли барон відкриває мені те, чого його навчило життя, що я не можу погодитися з Сільвестром Боннаром, що сон, іменований життям, найкраще сниться в бібліотеці».

Ми підкотили до під’їзду. Я вибрався з авта і дав водієві адресу Брішо. З хідника видно було Альбертинине вікно, раніше завжди темне ввечері, коли вона не мешкала в мене; нині електричне світло зсередини, пасасте від планок жалюзі, смугувало його пройму рівнобіжними золотими пасмугами. Це ворожбитське кривуляччя, що було ясне для мене і малювало в супокійній моїй уяві точні й близькі образи, над якими за хвилю я мав обняти владу, було невидиме для Брішо, який зостався в авті майже сліпий; а якби він його й побачив, то, зрештою, не зрозумів би. Як і мої приятелі, що відвідували мене перед обідом, коли Альбертина верталася з прогулянки, професор теж і гадки не мав, що дівчина, вся до останку моя, чекає на мене у прилеглому до мого покої. Машина поїхала. Якусь хвилю я стояв сам на хіднику. Звичайно, ці ясні пруги, які я бачив знизу, здалися б комусь іншому чисто декоративними; а я надавав їм особливої дебелости, надійносте, кріпоти, бо я ними неабияк дорожив, я бачив за ними незримий для інших скарб, який я там приховав і який променів горизонтальними променями. Так, то був, мабуть, скарб, але скарб, ради заякого я зрікся вольниці, самоти, мислі. Якби нагорі не було Альбертини, ба навіть якби я прагнув лише зажити розкошів, я шукав би їх у незнайомих жінок, у чиє життя спробував би проникнути, шукав би як не в Венеції, то принаймні в якомусь закутку нічного Парижа. Але тепер, коли для мене надходила година милощів, вона означала для мене не подорож, не вихід із дому, а тільки повернення до себе. І повернення не на те, щоб віднайти самоту і щоб, залишивши інших, отих постачальників поживи для мого розуму зовкола, мусити шукати її принаймні в самому собі; а, навпаки, на те, аби бути не таким самотнім, як на вечорі у Вердюренів, опинившись удвох із особою, заради якої я відмовився від власної особистости і якій віддав її всю, позбавлений змоги бодай на секунду подумати про себе і навіть потреби думати про неї, позаяк ми будемо вже вкупі. Востаннє звівши очі на вікно покою, куди оце зайду, я ніби побачив, як за мною замикаються променисті ґратки, і мав таке відчуття, наче то не хто, як я, вічний тепер невільник, власноруч викував негнучке їхнє золоте пруття.

Альбертина ніколи не виявляла своїх підозр, що я її ревную, бо стромляю носа в кожну її справу. Тільки наша розмова про ревнощі, щоправда, вже давня, нібито доводила протилежне. Пригадую, гарного місячного вечора, на початку наших любощів, одного з перших днів, коли я проводжав її і коли я так само охоче покинув би її, щоб уганяти за іншими, я сказав їй: «Знаєте, я зголосився провести вас додому не з ревнощів; якщо ви маєте якісь плани, я тихенько собі піду». А вона відповіла: «О, я добре знаю, що ви не ревниві й що вам усе одно, але не маю жоднх планів, за винятком одного — бути з вами». Іншого разу, в Ла-Распельєр, де пан де Шарлюс, глянувши скрива на Мореля, почав примилятися до Альбертини, я поцікавився в неї: «Ну як, він дуже до вас залицявся?» І додав напівіронічно: «Я зазнав усіх мук ревнощів». Альбертина, послуговуючись мовою, властивою чи то вульгарному середовищу, звідки вона вийшла, чи то ще вульгарнішому, де оберталася, гукнула: «Та ви жартівник! Ви ж бо не ревнивий, я знаю, що ви не ревнивий. По-перше, ви мені самі сказали, а по-друге, це видно й так, от!» Відтоді ніщо в ній не показувало, що думка в неї змінилася; але в неї мало виникнути з цього приводу чимало нових ідей, які вона від мене приховувала, але які випадок міг викрити, бо того вечора, коли я, повернувшись, привів її до свого покою і сказав (із певною бентегою, хоча й сам не розумів, звідки вона в мене, адже я заявив Альбертині, що виходжу, тільки, мовляв, не знаю куди саме: може, до маркізи де Вільпарізіс, може, до маркізи де Камбремер; правда, Вердюренів, нічого гріха таїти, я таки не згадав): «Вгадайте, звідки я! Від Вердюренів!», не встиг я вимовити репліку, як Альбертина з перекривленим обличчям кинула мені у відповідь слова, які немовби рвалися з неї з нестримною силою: «Я про це здогадувалася!» — «Я не знав, що ви будете нудьгувати, коли я піду до Вердюренів». (Хоча вона нічого такого й не сказала, обличчя її було красномовніше за будь-які слова. Сказати по щирості, відкриваючи, де я був, я теж не сказав собі подумки, що це завдасть їй жалю. А проте перед вибухом її гніву, як перед подіями, що, завдяки своєрідному ясновидству навспак, постають перед нами як щось уже знане в минулому, я подумав, що нічого іншого й не сподівався.) «Жалю? Чхати мені на це! Мені воно бай-ду-жі-сінь-ко. Мадемуазель Вентейль там не було?» Не тямлячи себе, я зауважив: «Ви мені не сказали, що недавно з нею зустрічалися», щоб показати, що я знаю більше, ніж вона гадає. Вона подумала, ніби я витикаю їй замовчування зустрічі з пані Вердюрен (тоді як я мав на увазі мадемуазель Вентейль). «А хіба я з нею зустрічалася?» — спитала вона з таким виглядом, ніби зверталася до самої себе, напружуючи пам’ять, і воднораз до мене, ніби я мав їй це підказати; насправді ж вона запевне хотіла випитати, що мені відомо, а може, й вигадати час, аби сформулювати відповідь на таке дражливе запитання. Але мене куди менше обходила мадемуазель Вентейль, ніж острах, який мене вже навідував раніше, а, тепер поймав з усієї сили. Дорогою додому я гадав, що пані Вердюрен просто похвалялася приїздом мадемуазель Вентейль та її приятельки, отож почував себе спокійним. І тільки Альбертина своїм запитанням: «Мадемуазель Вентейль там