Читати книгу - "Смутна доба"

Трапилось це на початку квітня, коли уже просохло. До Видубецького монастиря зрання покотило духовенство, вщерть заповнило простору галявину коло Михайлівської церкви, зібралося немало міщан з Подолу — хто не мав діла, або міг його відкласти. Підходили також люди з південних околиць міста.

Точились різні пересуди. У всіх на устах був Грекович, закінчений негідник, місце якого у в'язниці або на шибениці. Київ знав про гріхопадіння монаха, і йому не було прощення.

— Того баніта владика поставив на чолі київського кліра! Яке нечуване зухвальство!..

— Висловлена зневага до нас, киян! То навмисно владика учинив!

Грекович став протопопом київського кліра, другою духовною особою після митрополита.

— Ганьба! Ганьба!..

На воротях зібрався великий гурт, хтось заліз на перекинуту діжу і читав заборонений «Тренос»:

— Горе мені, бідній, горе нещасній, — плакала східна церква. — Біда в містах і селах, біда в полях!..

Жінки плакали, чоловіки запекло смалили люльки, пахкали, як смолокурні.

Припинили бевкати дзвони, і всі повалили до переповненої церкви. Перед вівтарем з'явився товстий і урочистий возний, заходився неоковирно оголошувати, що прихожан зібрано для запитання божої волі його високопреосвященства Іпатія про призначення архімандрита Грековича намісником київського митрополита, і його вказівки має виконувати все духовенство міста.

— Сатана пекельна!..

— Проклинаю тебе, диявольське породження! — покривав людський клекіт густий бас соборного попа із Софії.

— Проклинаємо тебе!..

У задушливому повітрі храму звелися хрести і кулаки прихожан.

Місцеве духовенство відмовилось підкорятися новому протопопові, з осудом його виступили навіть уніати.

— Нечуване зухвальство, миряни! До нас прислано гріхотворника і осквернителя церкви!

Хтось з кимсь не погоджувався, у храмі зчинилася бійка. Буйно вели себе жінки, ґвалт стояв, як на пожежі!

Богомолки побігли в усі кінці міста:

— Кінець світу прийшов!

— Тікаймо з Києва, людоньки!

Чоловіки заспівали іншої, Київ винесло на вулиці і площі.

— Потій осквернив місто! Ганьба!

— Пішли на замок воєводи! Звідти усі нещастя!..

Київ вийшов з покори.

Історики пишуть, що заколот київського духовенства та міщан вдалося приборкати лише через три дні. Бунтівники занесли протест до гродських книг. Козаки теж вписали, що вони, сини східної церкви, захищатимуть православ'я головами.

Підтягнутий і як завжди вишукано зодягнений у супроводі двох гайдуків простував він до канівського замку. Після останньої сутички, коли троє київських реєстровців мало не підстрелили його у власній опочивальні, сам він з дому ніколи не виходив.

За звичкою поглядав у різні боки, хоч думками був далеко. Може, навіть у своїй молодості. Почув, що з морського походу на Варну козаки привезли 180 тисяч злотих. Як не заздрити їм, молодим!..

Дорога з Ситників, як пам'ятає читач, збирається до центру містечка круто вгору в суцільному зеленому плетиві. На узвишші перед самим монастирем вона раптом роздвоюється — вулиця виходить на площу, туди ходити Логвин не любив. Звертав під старі липи і стежкою поза монастирською огорожею потрапляв прямо до підйомного мосту замку.

Звертати на стежку під липи стало у нього звичкою, Карпо перевірив шлях однорукого десятки раз. Поставивши хрест на могилі Ілляша, два тижні жив він тим, що слідкував за одноруким і ждав слушного часу.

Логвин та його охоронці порівнялися з монастирською огорожею, як між кущів виросла кремезна постать з півгаківкою в руках та пістолями за поясом.

— Прийшла твоя смерть, Логвине! Молись...

Від пильного ока Карпа не уникли підозрілі рухи гайдуків, він рвучко перевів півгаківку. Стояв похмуро і незворушно, як кам'яна брила, тільки очі застережно блиснули.

Гайдуки і Логвин задкували до провалля, щедро порослого по схилу тонкостоєм. До шелюги карликових озер, що внизу зривища, — кілька сот метрів.

Зрештою вони стали — далі відступати було нікуди.

— Я твій суд, Логвине. За чорноліське козацтво, тобою