Читати книгу - "Майстер і Маргарита"

Уся ця дурноверха, нетактовна і, ймовірно, політично шкідлива промова змусила гнівно здригатися Павла Йосиповича, але, як це не дивно, по очах з’юрмленої публіки вочевидь було, що в дуже багатьох людей вона викликала співчуття! А коли Бегемот, притуливши брудний драний рукав до ока, вигукнув трагічно:

— Спасибі, вірний друже, заступився за скривдженого! — сталося диво. Дуже пристойний сумирний дідок, зодягнутий бідно, але охайно, дідок, який купував три мигдалеві тістечка в кондитерському відділі, враз перемінився. Очі його сяйнули бойовим вогнем, він побуряковів, швиргонув пакуночок з тістечками на долівку і вигукнув:

— Правда! — дитячим тонким голосом.

Потім він вихопив тацю, скинувши з неї останки шоколадної Ейфелевої вежі, зруйнованої Бегемотом, замахнувся нею, лівою рукою зірвав з іноземця капелюх, а правою з розмаху вдарив тацею плазом по лисій голові. Прокотився такий звук, який буває, коли з вантажівки скидають на землю бляху. Товстун, біліючи, повалився навзнак і сів у діжку з керченським оселедцем, вичавивши з неї фонтан оселедцевого розсолу. Тут же стряслося і друге диво. Бузковий, провалившись у діжку, чистісінькою московською говіркою, без прикмет якогось акценту, заволав:

— Убивають! Міліцію! Мене бандити убивають! — очевидно, внаслідок струсу, нагло опанувавши досі невідому йому мову,

Тоді вщухло сюрчання швейцара, і в натовпі збурених покупців замелькали, наближаючись, два міліціонерських шоломи. Але підступний Бегемот, як із ряжки в лазні обдають лаву, облив з примуса кондитерський прилавок, і той спалахнув сам собою. Полум’я шугнуло вгору і побігло вздовж прилавка, поглинаючи гарні паперові стрічки на кошиках з фруктами. Продавщиці з вереском пустилися навтьоки з-за прилавка, і, щойно вони вискочили з-за нього, як спалахнули полотняні штори на вікнах і на долівці загорівся бензин. Публіка, враз зчинивши відчайдушний галас, шарпнулася з кондитерського назад, відкинувши непотрібного тепер Павла Йосиповича, а з-за рибного вервечкою зі своїми вигостреними ножами ристю побігли до дверей чорного ходу продавці. Бузковий громадянин, видершись із діжки, весь в оселедцевій юшці, перевалився через сьомгу на прилавку і пошвидкував за ними. Забряжчало і посипалося скло в дзеркальних вихідних дверях, видавлюване людьми, що рятувалися, а обоє негідників — і Коров’єв, і ненажера Бегемот — кудись подівалися, а куди — годі було второпати. Згодом уже самовидці, які були присутні при початку пожежі в Торгсині на Смоленському, розповідали, що буцімто обидва хулігани злетіли вгору під стелю і там буцімто лопнули обоє, як дитячі повітряні кульки. Це. далебі, сумнівно, що подіялося саме так, але чого не знаємо, того не знаємо.

Отак відаємо, що рівно через хвилину після пригоди на Смоленському і Бегемот і Коров’єв уже опинилися на тротуарі бульвару, якраз біля будинку грибоєдовської тітки. Коров’єв зупинився коло ґратчастої огорожі й заговорив:

— Ба! Та це ж письменницький дім! Знаєш, Бегемоте, я дуже багато чув про цей дім гарного та схвального. Приглянься, мій друже, до цього будинку! Приємно гадати, що під цим дахом криється й дозріває ціла безодня талантів.

— Як ананаси в оранжереях, — сказав Бегемот і, щоб зручніше помилуватися кремовим будинком з колонами, виліз на бетонний підмурівок чавунної огорожі

— Цілковита правда, — погодився зі своїм нерозлучним супутником Коров’єв, — серце солодко-моторошно заходиться, коли думаєш по те, що в цьому домі зараз достигає майбутній автор «Дон-Кіхота», або «Фауста», або, нехай йому біс, «Мертвих душ»! Га?

— Страшно подумати, — підтвердив Бегемот.

— Так, — вів далі Коров’єв, — подиву гідних речей можна чекати з парників цього будинку, який об’єднав під своїм дахом кілька тисяч подвижників, що поклали віддати своє життя служінню Мельпомені, Полігімнії і Талії. Ти уявляєш собі, який зчиниться шарварок, коли хтось із них для початку подарує читацькому загалові «Ревізора» чи, в гіршому разі, «Євгенія Онєгіна»!

— І дуже просто, — знову-таки підтвердив Бегемот.

— Так, — продовжував Коров’єв і затурбовано підняв палець, — проте! Проте, кажу я і повторюю це — проте! Якщо на ці ніжні тепличні рослини не нападе який мікроорганізм, не підточить їх при корені, якщо вони не загниють! А таке буває з ананасами! Ой-йой-йой, як ще буває!

— До речі, — зацікавився Бегемот, просовуючи свою круглу голову в проміжок ґрат, — що це вони поробляють на веранді?

— Обідають, — пояснив Коров’єв, — додам до цього, любий мій, що тут вельми непоганий та недорогий ресторан. А я, до речі, як і кожен турист перед подальшою мандрівкою, маю хіть перекусити та випити великий кухоль холодного пива.

— І я, — відповів Бегемот, і обоє негідників затупали асфальтовою стежкою під липами просто до веранди ресторану, який не прочував біди.

Бліда та зануджена громадянка в білих шкарпеточках і в білому ж беретику з хвостиком сиділа на віденському дзиґлику біля входу на розі веранди — там, де в загородці з витких рослин було влаштовано вхідний отвір. Перед нею, на простому кухонному столі, лежала грубезна конторська книга, в яку громадянка, не знати для чого, вписувала всіх, хто заходив у ресторан. Цією саме громадянкою і було перетято шлях Коров’єву і Бегемоту.

— Ваші посвідки? — вона здивовано дивилася на пенсне Коров’єва, а ще і на примус Бегемота, і на роздертий Бегемотів лікоть.

— Приношу вам тисячу вибачень, які посвідки? — спитав Коров’єв з подивом.

— Ви — письменники? — своєю колією запитала громадянка.

— Безумовно, — гідно відповів Коров’єв.

— Ваші посвідки? — повторила громадянка.

— Красо моя… — почав ніжно Коров’єв.

— Я не краса, — урвала його мову громадянка.

— О, який жаль, — розчаровано сказав Коров’єв і вів далі: — Ну, що ж, як вам не вгодно бути красою, що було б вельми приємно, можете не бути нею. Так ось, щоб пересвідчитися в тому, що Достоєвський — письменник, невже потрібно правити з нього посвідку? Та візьміть ви перші-ліпші п’ять сторінок з першого-ліпшого його роману і без жодної там посвідки переконаєтеся, що маєте справу з письменником. Та я певен, що в нього і посвідки ніякої не було! Як ти гадаєш? — звернувся Коров’єв до Бегемота.

— Б’юсь об заклад, що не було, — відповів той, ставлячи примус на стіл коло книги й витираючи рукою піт на закіптюженому лобі.

— Ви — не Достоєвський, — сказала громадянка, яку збивав з пантелику Коров’єв.

— Ну, звідки видно, звідки видно? — відповів кіт.

— Достоєвський помер, — проказала громадянка, але якось не дуже впевнено.

— Протестую! — палко вигукнув Бегемот. — Достоєвський безсмертний!

— Ваші посвідки, громадяни, — сказала громадянка.

— Згляньтесь, це врешті смішно, — не відступався Коров’єв, — зовсім не посвідкою визначається письменник, а тим, що він пише! Звідки ви знаєте, які заміри нуртують у моїй голові? Або в цій голові? — і він показав на голову Бегемота, з якої той відразу скинув кепку, ніби для того, щоб