Читати книгу - "Ловець орлів"

пощастило мені зустрітися з вами. Коли я переправлялася через Міссурі, погано зв’язані колоди мого плоту розсунулись, і їх понесло за течією, а разом з ними й мою ношу — лук, кремінь, ніж та мотузки, з яких я робила пастку на білок. Я повисла на одній із колод, мене ледве не занесло на пороги, але врешті-решт я добралась до берега.

— Це було давно? — спитав я.

— П’ять днів тому.

— А ми переправилися через Міссурі чотири дні тому. Прийшла б ти на день пізніше — застала б усе плем’я біля гирла Сонячної річки, — сказала їй Суякі.

— А де ж решта? Де вони? Чому ви залишились тут?

— Плем’я йде на північ торгувати з білими людьми, через сорок шість днів воно повернеться до гирла цієї річки, — відповів я і попросив розповідати далі.

— Я загубила кремінь і не могла розводити вогню. Не було в мене й мотузки для пасток. Я голодувала. Бродила міжгір’ями і шукала їстівне коріння. Одного разу, коли я відпочивала, поблизу почулися голоси. Я пробралась крізь чагарник і побачила, як ви троє здираєте шкуру з оленя. Я не могла почути, якою мовою ви розмовляєте; думала, ви — вороги, люди, що прийшли з-за гір. Коли ви пішли, я взяла гострий камінь і відрубала оленячу ногу. Поївши сирого м’яса, я пішла вашими слідами: хотілось дізнатися, хто ви. Оленячу ногу я взяла з собою. Я стара й недобачаю. Незабаром я загубила ваш слід. Довго блукала лісом, але не могла натрапити на слід…

— Коли ти вийшла на просіку, я побачив тебе й подумав, що ти — ворог, — перебив я. — Ми втікали від тебе.

— Он чому я нікого не знайшла біля вогнища! — вигукнула стара. — Я боялась підійти до нього і довго чекала. Нарешті підкралась ближче, коли вуглинки ще тліли, і першим, що я побачила, був ваш блискучий жовтий казанок. О, як я зраділа цій знахідці! У мене був вогонь, я могла зварити суп. Схопивши казанок, я побігла до річки й набрала води. Потім роздмухала жаринки і кинула в казанок шматок м’яса. Поки варився суп, я підсмажила кістки і з’їла мозок. «Якщо вороги мають прийти, нехай приходять, — думала я. — Але перед смертю я хоч поїм гарячого супу».

Вгамувавши голод, я стала розсудливішою. «їжі мені вистачить на багато днів, — подумала я. — Чи варто наражати себе на небезпеку і залишатись тут біля вогнища? Я прихоплю чимало м’яса і піду далі шукати рідне плем’я».

Я засипала вогонь землею та попелом, щоб жарини не погасли, потім відійшла і неподалік лягла спати. Рано-вранці повернулась до туші оленя й гострим каменем зрізала м’ясо з кісток. Я повісила його сушитися на гілках недалеко звідси, а трохи згодом роздмухала вогонь і знову поїла супу та м’яса. Перевернувши м’ясо, що сушилося, я заснула, а прокинувшись, побрела до багаття, аби на ніч присипати його попелом. Підійшовши ближче, я побачила полум’я вогнища і вас, що сиділи навколо. Я почула твій голос, Суякі: ти покликала свого сина. О, як я зраділа! Давня моя подруго, діти мої, яка я рада, що зустріла вас!

Хороброю жінкою була ця старенька! Пішки, сама прийшла вона сюди від Лосиної річки, не боячись військових загонів, ведмедів, швидкоплинних річок. Вона знала, що на мандрівника на кожному кроці чигає загибель, але небезпека її не лякала. Я не маю сумніву, що вона відшукала б рідне плем’я, якби навіть і не зустрілася з нами тієї ночі; в дорозі вона харчувалася б м’ясом убитого мною оленя. Напевно, таємний помічник невідступно супроводжував її.

«Чи не могла б вона мені допомогти?» — подумав я.

— Ахсанакі, — почав я, — ти спитала, як ми опинились тут самі. Я тобі відповім: я хочу стати заманювачем бізонів. Може, ти допоможеш мені?

Довго вона думала, перш ніж відповісти:

— Навряд чи я зможу тобі допомогти, — сказала вона нарешті. — Мій чоловік був заманювачем, добрим заманювачем. Багато бізонів заманив він у пастки річок Гірський Баран та Язик. Бувало, зачаївшись за кам’яним пасмом, я бачила, як він розмахував своєю ковдрою, потім обертався й тікав, а бізони бігли за ним.

— І більше нічого він не робив? — спитав я. — Хіба він їх не кликав? Напевно, він видавав якийсь звук, і бізони йшли на його заклик.

— Не знаю, не чула, — відповіла вона. — Він ніколи про це не говорив.

Я зрозумів, що так само, як і інші заманювачі, чоловік Ахсанакі беріг свою таємницю.

— Коли пікуні прогнали кроу з цієї країни, — провадила далі Ахсанакі, — кроу найбільше журилися тим, що втратили пастку на бізонів, яка міститься тут неподалік. Я часто чула, як згадували про неї старі люди. Вони казали, що це була найкраща пастка у всій країні, бо від краю прірви тягнуться численні невисокі кам’яні пасма.

— Я ні разу про неї не чув. Суякі, скажи, чом ми ніколи не заманювали бізонів у цю пастку? — запитав я.

— Не дивно, що ти ніколи про неї не чув. Ми її занедбали задовго до твого народження, — відповіла вона. — Це погане місце: там сталося нещастя. Через рік після мого заміжжя ми пішли туди заманювати бізонів. На той час найкращим нашим заманювачем вважався Білий Ведмідь. Був у нас ще один заманювач, молодший, звали його Бачить Чорне.

Ми розкинули табір неподалік від пастки, а через кілька днів дозорці принесли звістку, що на рівнині з’явилися великі стада бізонів. Білий Ведмідь почав свій чотириденний піст. Скінчивши постувати, він послав дружину по вождя. Коли вождь увійшов до його вігвама, заманювач сказав йому:

— Мені приснився лихий сон. Я не буду тут заманювати для вас бізонів.

— Що ж тобі приснилося? — запитав вождь.

— Мені явились два видіння, і обидва віщують біду. В першому видінні мій таємний помічник сказав, що там, на краю прірви, чигає на нас біда. Я прокинувся, а коли знову заснув, то побачив людей, що зібралися біля кам’яних пасом; жінки оплакували покійника. Рівниною мчало велике стадо бізонів, а біля натовпу стояв незнайомий чоловік і сміявся. Я пильно подивився на нього й побачив, що це воїн із племені кроу. Чим довше я дивився, тим голосніше він сміявся, і раптом щез, наче крізь землю провалився. Вождю, це попередження. Духи кроу витають над цією пасткою; вони заподіють нам лихо. Тут я не буду заманювати бізонів.

Вождь не відповів на те ні слова. Повернувшись до свого вігвама, він покликав ватажків і переказав їм, що Білий Ведмідь бачив лихий сон і тепер відмовляється