Читати книгу - "Яса. Том 2"

ніч перед боєм. Вона була задушлива, гаряча, пахло якимсь не нашим болотяним зіллям і глеєм. Негарно пахло. Вітер упав, солодкава задуха сковувала груди. Віща ніч! Я дивився на зорі, хотів знайти ті, наші, татову й мамину, — і не знаходив. Натомість посеред неба яріла якась ніколи не бачена мною зоря. Вона пропікала мені серце. Я не молився. І нічого не думав. Тобто, якісь думки плинули в моїй голові, але я їх не пам’ятаю. Пам’ятаю лише настрій. Гірко — печальний, ні, печально — елегійний, мене мовби піднімало щось над землею, одривало силоміць і несло кудись супроти моєї волі, і я нічого не міг з тим вдіяти. А потім я несподівано заснув на смердючій потрісканій землі.

Ось такі думки блукають у моїй голові, і коли з’явилося двоє, щоб їх прогнати, то не змогли того зробити. Я не злякався їх. Один був маленький, миршавий, ще й кривенький, з підігнутою досередини ніжкою, з пташиним носом, другий — високий, кремезний, дужий, з вузьким чолом і носом картоплиною, тупим виразом обличчя — такий тільки виконує накази й виконає будь — яке веління. Маленький сів навпроти мене на ослінець і чомусь засміявся. Його тіло затрусилося, а очиці закотилися кудись далеко — далеко.

— Ну ось, я тебе й упіймав. Більше не одкрутишся. Тепер будемо разом.

— Хто ти? — запитав я, хоч вже майже здогадався й так.

— Дем’ян Дем’янович.

Я подивував, що Дем’ян Дем’янович такий миршавий, і розсміявся на всю хату.

— Чого ти? — насторожився Дем’ян Дем’янович і наставив на мене пташиного носа.

— Ти мене не впіймав, — сказав я. — І я не з тобою, а з нею.

— З ким? — здивувався він.

— З Україною, — сказав я. — На віки вічні.

Біля мене лежав вузький шорницький ніж, яким я пробував шорникувати, хоч те в мене погано виходило, я взяв його, відкинув ряднинку, що нею був укритий, і вгородив ножа собі в стегно. Я не відчув болю, й жодна риса не змінилася на моєму обличчі. Обличчя ж моїх переслідувачів спотворив жах. Дем’ян Дем’янович підвівся, подався назад, в очах їм диміло, з роззявлених ротів валувала пара. Являли собою картину жалюгідну й смішну. Я вийняв ножа й поклав його біля себе.

Дем’ян Дем’янович та його супряга по лихому ремеслу подивилися на ножа, на мене й, не змовляючись, задки посунули до дверей. Брязнула клямка, й попід призьбою почувся швидкий тупіт.

Я опустився на подушку, витер рукавом зрошене потом чоло. Подивився на покуть і зустрівся поглядом із стражденними праведними очима Ісуса, знайшов у них підтримку та схвалення. Я збагнув, що достойно завершив останню справу в ім’я Господа та істини. Всі інші залишаю вам. Амінь.

Розділ тридцятий

А ковалі знай кували, та не всі водно: хто шаблю — домаху, хто лемеша гніздюкові, хто кочетки для весел рибалкам з Орелі, хто підківки молоді на чоботи, а дід Слива свистілки та пищики — здитинів на старість; викує, посвистить, а потім роздає ті пищики дітям по хуторах. Кузні стояли над Чортомликом, усі вряд, загнані в землю, закіптюжені, Сливина — безверха, жужелицю висипали на берег, і вона чаділа синім димом. Перед кузнями — потріскані жорнові камені, на них запорожці точать коси й шаблі, люблять також вони посидіти на тих каменях та погомоніти про нелегке козацьке життя — буття. Ковалі — майже всі характерники, любо з ними погомоніти, хоч трохи й страшно. Ковальське плем’я дружне й запекле. Зачепи одного — збіжаться всі. А треба — й чортові в морду плюнуть. Разом і поодинці. Недарма кажуть, що то коваль з чортом у Чортомлицькій могилі скарб заховали. Насправді ж ковальський скарб — руки. Всілякі є майстри, один уміє тільки коня підкувати, а інший викує коліща до французької рушниці, й жоден чоловік на світі не скаже, що викуване те коліща над Чортомликом, а не над Сеною.

Є такі ковалі, до яких люди пливуть плавом, вони одсилають їх до інших майстрів, а ті не йдуть, мовляв: «Я зачекаю». — «Так довго ж». — «Скільки буде». Коваля чути по дзвону молота, а слава їхня лунає на сотні верст. Сірко й сам, коли йому щось треба, звертається тільки до Скуби, і ламає перед ним шапку (якщо йдеться про своє, власне), і погрожує нагаєм (якщо йдеться про грамадське). За останньою кузнею — кілька гутдимарок, де переплавлюють залізо, одна куріла, й двоє чубатих дужих ковальчуків волокли щипцями до води червону гуску — залізний зливок пудів зо два. Від кузень і гут тягло гірким запахом заліза та криці, від пекарень слався запаморочливий запах свіжого хліба (пекарі саме кінчали випічку), обидва запахи сягали широкої базарної вулиці, намагалися потяти один одного. Не потинали, змішувалися, і так, перемішані, розсівалися по лузі. Дух хліба і запах криці одвіку ходять у парі. З кривобокої ятки на краю майдану просто під ноги Сірковому коневі вибіг низенький рудий крамар з сувоєм синьої габи в руках, задзигорів щось швидко — швидко, показуючи тим же сувоєм на козака, що, обіпершись об облізлу колону ятки, смоктав люльку. Врешті Сірко зрозумів, що йому торочить крамар: дав він козакові синьої габи, той узяв її буцім показати кравцеві — мовляв, чи вистачить на штани та кунтуш, — а тоді габу повернув, утявши собі шмат на шапку.

— Киш, — сказав крамареві Сірко, — йди з позовом до судді — по чину, нехай судить справедливо, зрілим оком.

Крамар лупав очима, відступав — сам знав, що звернувся не по чину, йти до судді теж не хотілося, бо позовний калач, либонь, коштує стільки, як те сукно, та й невідомо, чи ще відсудить. Сірко проїхав повз ятку, біля якої стояв козак: кабардинка з нашитим навхрест золотим позументом була насунута аж на лоба — добряча шапка, мабуть, з тої таки габи, — очі з — під шапки зорили кудись понад ятки, вони були ліниві, вдавано ліниві, в їхній глибині чаїлися глуз і насторога: адже не сподівався в такий мент нахопитися на кошового.

За ятками і крамними коморами стояло кілька комор без вікон — темних, великих, з дубового тесу — фуражних і зернових. Біля Січі годується гибіль усякого люду, їдуть сюди вони з усієї України, декотрі проциндрюють і те, з чим приїхали, інші наживають статок. Одної солі Січ споживає за день кілька пудів. А хліба, а пшона, а горілки! Як сипонуть удосвіта з куренів кухарі з кухарчуками — тільки наповнюй міру та лічи гроші.

За останньою, на два ґанки,