Читати книгу - "Володимир"

Заговорили й бояри:

— А про челядь, княже?

Володимир з одного слова зрозумів бояр — так, на Русі, особливо ж у боярських вотчинах над Дністром і Дунаєм, бувають випадки, коли челядь, смерди, що стали обельними холопами, покидають землі, ідуть у ліси, тікають світ за очі, часом потрапляють і до Візантії.

— Мої бояри кажуть, — звернувся до василіків Володимир, — що часом челядь з Візантії утікає до Русі, а наша буває у Візантії… Напишемо про челядь, аще ускочить на Русь з Візантії, і про ту челядь, яка може ускочити з Русі до вас, — восп’ятити[153] мусимо їх.

— І про татьбу та розбой, — стиха гомоніли вже купці.

Це була правда — в Константинополі траплялось не раз, що в руських купців викрадали товари, — що говорити — і в Києві, на подольському торзі, є доста татів між голодними смердами.

— Гаразд, — згодився князь, — і про це мусимо написати: аще гречин щось украде в русина або русин у грека — показнені будуть по закону грецькому і по уставу руському; аще уб’є гречин русина або русин грека — да уб’ємо їх.

Тоді василіки схопились.

— Ми згодні, — сказали вони, — і запишемо про татьбу й розбой, як писали про це й допреже. Але, княже Володимире, ти мусиш смертю покарати й тих, що забили в городі Києві купця-гречина Феодора з сином, а за двір його і всі скарби нехай тать заплатить.

Князь Володимир довго й пильно дивився на василіків, а тоді суворо сказав:

— Якби Феодор був токмо вашим купцем, я покарав би головників і повернув Візантії всі його добра, але він — не купець, а послух Візантії, що продавав Русь, і карали його з сином усі руські люди… Хочете викуп за нього мати — говоріть з усією Руською землею, а я не раджу вам таку розмову мати… Запам’ятайте, василіки, й перекажіть імператорам: коли присилатимете до нас послухів, зрадників, татів — смертю будемо карати їх, як і патрикія Феодора… Тільки цього не будемо писати в нашому ряді: шкода вас!

Якби це робилось не в Херсонесі, а в Константинополі чи іншому городі Візантії, василіки, либонь, дуже довго сперечались би про кожне слово ряду, зараз вони ж не сміли рота розкрити.

Проте, згоджуючись з усім, що їм пропонував князь Володимир, вони хотіли досягнути й свого — якщо не в бою і не силою, то хитрим словом.

Підвівся старий, сивобородий Роман, митрополит халкидонський.

— Ми, василіки, — сказав він, — приймаємо твій ряд, княже, будемо молити Бога й певні, що божественні василевси його підпишуть. Проте це — ряд велій, такий, як і з Німецькою імперією, могутніми державами світу…

— Чого ж хоче митрополит?

— Ми дамо Русі те, що зрівняє її з іншими могутніми державами світу… християнство, що дасть Русі істинну віру, грамоту, книги, храми й собори, утвердить князя пастирем, а людям його дасть життя безначальне, виведе з стану варварів.

Князь Володимир посміхнувся.

— Марно думаєте ви, ромеї, що руські люди варвари. Ви кажете, що в нас немає грамоти, що ми — темні й неписьменні. Ні, це неправда, бо здавна руські люди карбували рєзи і нині, як і ромеї, пишуть харатії, мають книжиці, слов’янськими знаками писані… Ви кажете, що в нас на Русі немає віри істинної, що ми язичники, молимось дерев’яним богам? Ні, не так, у нас є багато людій, що моляться дерев’яним богам, а є багато й християн, що мають храми, моляться іконам, читають книжиці.

— Патріарх Фотій сто літ тому утвердив у Києві єпархію, що підлягала Константинополю, — підхопили гречини.

— Чув таке, — посміхнувся Володимир, — але дуже шкода, що той патріарх, сидячи в Константинополі й не бачивши й не питаючись Русі, записав єпархію, бо в Києві її не визнали. Перших священиків у Руську землю прислали болгари, баба моя, княгиня Ольга, яку хотів охрестити імператор Костянтин, була вже до того охрещена. Ви ж, василіки, знаєте…

— Так, — швидко сказав митрополит Роман, — ми це знаємо і тому хочемо, аби нині ця єпархія була стверджена, аби Руська земля хрестилась від константинопольського патріарха.

Князь Володимир відповів:

— Слухайте, василіки, й перекажіть імператору Василеві — так, прийшов час, і ми думаємо охрестити Русь.

Василіки вперше за весь час радісно й легко зітхнули.

— Боже всесильний, — вирвалось у митрополита Романа, — дякуємо тобі, що просвітив руського князя…

Володимир ніби не почув його слів.

— Я вам повім правду про Русь, — сказав далі він. — Так, прийшов час, коли ми, руські люди, вирішили прийняти християнську віру. Древні боги колись багато допомогли нашим людям, ми живемо в світі іному й хочемо жити, як усі… І в нас багато чого не вистачає: ми не неволили земель, не забирали в них багатств, ми стояли з мечем і щитом, у нас немає того, що має Візантія. Що ж, ми візьмемо це у вас.

— Ми охрестимо тебе, княже! — заволали василіки, а наіпаче митрополит Роман і священик Феофіл.

— Не про себе думаю, — з посмішкою відповів їм Володимир, — Бог уже просвітив мене, я єсмь християнин.

Коли б з неба вдарив грім, василіки були б вражені менше, ніж від цих слів.

— Християнин? — переглянулись вони. — Але від кого, звідки?!

— Від болгарських священиків, що живуть у Києві.

У палаті настала незвичайна тиша, крізь розчинене вікно долітав тільки шум розбурханих хвиль Руського моря.

Проте що могли робити василіки?

— Понеже так, — сказали вони, — то ми охрестимо всю Русь.

— Імператор Візантії, — відповів їм Володимир, — є главою держави й церкви. Понеже я хрестився сам, то, як князь, сам хрещу й Русь.

— Тоді ти, княже, стверджуєш нині єпархію, яку заклав Фотій?

— Про єпархію Фотія я вже сказав, — промовив Володимир. — Її не було, то тільки вигадка ваша. І чому ви хочете, щоб київська християнська єпархія підкорялась константинопольському патріарху? Ваш патріарх, як ми знаємо, підкоряється василевсу. Так кому ж підкорятиметься київська єпархія, а за нею й Русь? Все тому ж василевсу імперії? Ні, ми приймаємо християнську віру, множество людей на Русі, а з ними й я, вже хрещені, у нас буде віднині наша, руська єпархія, і, либонь, не одна, а в багатьох землях, вас прошу — допоможіть мені охрестити Русь: дайте нам священиків, божественні книги, ікони, такожде науку.

Князя Володимира в цю хвилину не можна було пізнати — гордий, дужий, сміливий, він говорив про те, що давно вже хвилювало руських людей.

— Ви кажете, що імперія ромеїв