Читати книгу - "Мертвим не болить"

Тихо, крадькома ступаючи по опалому листі, яке шурхотіло під ногами, він пройшов навскоси до узліску, що біля села. Учора він бачив там стару грушу, під якою було чим поживитися, але тоді йому було не до їжі. Сьогодні ж ті грушки викликали в нього якусь нервову нетерплячку, незабаром він побачив крізь віти голий простір знайомого поля під лісом.

Біля груші не було нікого, мабуть, від худоби її оберігали озимі посіви жита, череда обминала їх на віддалі чи глибше у лісі. Федір швидко назбирав повні кишені гнилуватих грушок, смак яких пам'ятав ще з дитинства, і відразу почав їх жадібно жувати. Одначе треба було, мабуть, пошукати чогось до грушок, самими грушками ситий не будеш, це він уже знав. Ото б картоплі десь роздобути. Але тут врунилися ранні озимі хліба: картоплю, видно, посадили в полі за лісом, от щоб тільки не вибрали! «Але ж не повинні, — подумав Федір. — До жовтня навряд чи виберуть, а вересня ще залишалося з тиждень, не менше».

Тим часом у лісі вже добре розвиднілося, глухо шуміли ялини і пливли-летіли вгорі скуйовджені хмари, проте дощу не було. Не було й роси на траві, ноги його під час ходьби в розтоптаних зашкарублих постолах помалу сохли-грілися. Ці постоли взагалі добре йому послужили — ніяке взуття не витримало б тієї дороги, що йому випала. А постолам нічого. Мокрінь — змокріють, не розповзуться, а по сухому зашкарубнуть, стиснуться, стануть наче залізні. Нема їм зносу! Спасибі тому путійцю, що трапився йому з косою біля залізничної казарми. Зупинив, оглянув, одно лише: «Здалеку йдеш?» — «Здалеку», — відповів Федір. Той буркнув: «Зачекай!» — повернувся до казарми і виніс кусень зачерствілого хліба з огірком і ось ці постоли. «Узувайся, все-таки легше буде». Федір був босий, кривавив збитий палець на лівій нозі. Він тут же спритно загорнув онучами, правда, не новими, ноги, натягнув постоли, подякував чоловікові. І справді стало легше, зручніше, ніж босому, йти, він у них відтьопав верст, може, з двісті.

Насторожений, напружено-уважний, Федір помалу ішов лісом, де, здається, кожне деревце було йому добре знайоме, тихе відчуття щастя огортало його душу. То був його рідний ліс, тут він пас свою худобу, збирав гриби, різав дерева, коли їх поставляли в Донбас на рудникові розробки. Здається, він навіть пізнавав його пошум, його мову. Там, на півночі, і ліс був інший, і шумів він інакше; могутньо, дико, загрозливо. Цей — ні, не дико; милозвучно, співучо і таємничо тріпотіли пожовклі берізки, угорі задумливо, поволеньки гули-гойдалися верхівки ялин. Підлісок, правда, порідшав з того часу, як Федір його бачив, чи, може, дрібнота випнулася угору, повиростала у справжні берези, горішини, осики! І була осінь — жовте й рудувате листя обсипалося, стелилося під ноги по траві, шаруділо під його постолами. А він усе остерігався, щоб ніхто його тут не почув. Проте без перешкод проминув пагорбок з ялинками, улоговиною вийшов до найбільш, може, глухого кутка їхнього лісу: колишні ділянки, де трелювали старі дерева, густо позаростали, перетворилися на зарості вільхи, молодих ялинок, ялівцю. Тут же починався Довгий яр із ручаєм, Федір пройшов понад ним і спинився на узліску. Далі було поле.

Як він і здогадувався, поле було картопляне, починалося воно з-під самого лісу. Проте картоплю вже вибрали, на розораній ріллі чорніло порозкидане картоплиння, земля була сплюндрована людськими та кінськими ногами. Виждавши трохи, Федір спробував відгорнути кінець борозенки, і відразу знайшов картоплину, потім ще дві. «Ет, чи ж так вибирають, — подумав він із раптово відновленим почуттям господаря. — Хіба що переорювати будуть...» Але якщо добре вибирати одразу, то й переорювати можна лише для годиться, а тут, схоже, що й вибирали лише про людське око. Зашкарублими пальцями він порпався в сухих грудках землі і відшукував картоплини, пхав їх до кишень. Скоро набрав обидві кишені, брати вже було нікуди, і він із жалем випростався: стільки добра в землі! Щоб йому таке трапилося під Котласом, де їли траву, кору з дерев. Картопля там була смачніша за яблука. Навіть сира.

З повними кишенями він подався назад, до лісу. Треба десь вибрати підходящу місцинку, розкласти вогнище. Вогнище було найбільшою небезпекою. Дим можна побачити здалеку, а по ньому знайти і людину. Мабуть, найліпше отаборитися десь у гущавині за яром, туди і раніше не часто потикалися. Хіба що жінки — по ягоди, гриби там не росли. І ще, люди знали, колись там водилися вовки, бувало, на пилипівку вили на всі голоси. Малеча туди боялася ходити. Заховатися б йому в тому кутку. Поруч із вовчицею. «Авжеж, не з людьми», — невесело подумав Федір.

Він довго йшов лісом, поки добрався до тієї яруги, порослої чагарями, прикритої вільшаником та ліщиною, трохи обмив у ручаї свої забруднені зашкарублі руки. Вода була холодна, чиста, наче сльоза, і він про запас напився з пригорщей. По слизькому, зеленому від водоростей камінню перейшов на другий бік. Видерся на схил не відразу, двічі відпочивав і подумав, що ослаб він дуже-таки. Як тією весною на торфовиську, коли вже не міг сам вилізти з торф'яної ями і лопата здавалася важкою, як колода. Ось що значить життя! Та й роки. Молодий, бувало, сам піднімав у лісі соснову колоду на сани, лантухи із зерном тягав у млині по сходах бігом, ніби жартуючи. Одного разу, дурний, побився об заклад з кусенківськими хлопцями — і підняв Іванову жеребну конячку. Славна була кобила, з лисинкою на морді. Потім їздив на ній міліціонер Зав'ялов... А тепер ось ледве вибрався з яру, який підлітком перебігав за раз, без передиху. Ось що зробив із Федором час і його недоречне, дике життя. Коли б знаття, хіба отак його скерував би? Але ж як було скерувати інакше? Чи ж він ним розпоряджався?..

На колишніх порубах були справжні лісові нетрі — все, що росло, поперепліталося, і вільха, і осика, папороть стояла по пояс, буяли стебла різного лісового зілля. Федір відійшов далі від яру, вибрав невеличку вигідну прогалинку під кущами крушини і почав розкладати багаття. Дуже хотілося з’їсти картопельки, здавалося, не було на світі нічого смачнішого за печену в золі картоплю.