Читати книгу - "Бавдоліно"

— Але не згадуючи Волхвів прямо, — застеріг Бавдоліно. — Нас дванадцятеро, а решту хай додумують вони самі. Інакше коли потім Пресвітер Йоан виявить, хто ми такі, то згодує нас своїм білим левам чи кому там ще.

Тоді він знов звернувся до Ґаваґая:

— Ти казав, що ти — слуга Пресвітера. Отже, ми — у царстві Пресвітера Йоана?

— Ти зачекають. Ти не можуть сказати: ось я, пройшовши трохи шляху, вже прибули в царство Пресвітера Йоана. Інакше кожен примчали б сюди. Ви у великій провінції Диякона Йоана, сина Пресвітера, який правлять цими землями, і дістатися до царства Пресвітера ви може, тільки пройшовши цим краєм. Усі прибульці мусить спершу зачекати в Пндапецімі, великій столиці Диякона.

— А скільки прибульців тут уже побувало?

— Жоден. Ви єсть перший.

— А хіба перед нами не проходив тут чоловік з чорною бородою? — спитав Бавдоліно.

— Я не бачило, — відказав Ґавагай. — Ви єсть перший.

— Отже, нам доведеться чекати в цій провінції на Зосиму, — буркнув Поет, — і хтозна, чи він дістанеться сюди. Може, він усе ще блукає у потемках Абхазії.

— Гірше було б, якби він дійшов уже сюди і віддав Ґрадаль цим людям, — зауважив Кіот. — А як ми покажемося там без ґрадаля, з порожніми руками?

— Заспокойся, поспіх теж вимагає часу, — мудро мовив Бойді. — Поки що розгляньмося тут, а потім щось вигадаємо.

Бавдоліно сказав Ґаваґаєві, що вони охоче затримаються в Пндапецімі, чекаючи на свого дванадцятого товариша, який загубився під час піщаної бурі в пустелі, за багато днів шляху від того місця, де вони є тепер. Він спитав, де мешкає Диякон.

— Там-он, у своєму палаці. Я заведе вас. А навіть я спершу скаже друзям, що ви прибуває, і коли ви буде там, усі вас вітатиме. Гості єсть дар Господа.

— Тут, посеред цих трав, є ще інші одноноги?

— Я не думає, але недавно я бачило одного мого товариша блемія, а то велика рідкість, бо одноноги не дуже товаришує з блеміями.

Він запхав собі пальці до рота, і пролунав свист, довгий і мелодійний. Через кілька секунд листя папороті розхилилося і з'явилося ще одне створіння. Воно дуже відрізнялося від однонога, але, зрештою, почувши про блемія, наші друзі якраз і сподівалися побачити те, що побачили. Створіння це мало надзвичайно широкі плечі, а отже було дуже приземкувате, але в поясі воно було дуже тонке; воно мало короткі, порослі волоссям ноги і не мало голови, як, зрештою, і шиї. На грудях, де люди мають соски, у нього була пара мигдалеподібних очей, вельми жвавих, а під невеликою випуклістю з двома ніздрями було щось схоже на круглий отвір — він був дуже мінливий, і коли створіння почало говорити, отвір цей став набувати розмаїтих форм, залежно від звуків, які воно вимовляло. Ґавагай підійшов перемовитися з ним; він вказував йому на гостей, а блемій, очевидно, погоджувався з ним, нахиляючи плечі, немов кланяючись.

Він підійшов до гостей і сказав щось схоже на: «Оуііі, оуіоіоіоі, ayeya!.» На знак дружби мандрівці простягнули йому чашку з водою. З мішка, що його він носив із собою, блемій вийняв щось схоже на соломину, встромив в отвір під носом і почав всмоктувати воду. Тоді Бавдоліно простягнув йому великий шматок сиру. Блемій підніс його до вуст, і рот його раптом став такий же великий, як і той шматок сиру, який миттю зник у ньому. Блемій сказав: «Еуаоі оеа!» Тоді приклав руку до грудей, чи то пак до чола, немов щось обіцяючи, замахав обома руками на прощання і зник між травами.

— Він добіжать раніше, ніж ми, — сказав Ґаваґай. — Блемії не біжить так швидко, як одноноги, та все ж швидше, ніж ті неквапливі тварини, верхи на яких ви їдуть. Що вони таке?

— Коні, — відповів Бавдоліно, згадавши, що в царстві Пресвітера коні не водяться.

— Який він із себе, ці коні? — з цікавістю спитав одноніг.

— Вони схожі на цих тварин, — відповів Поет, — точнісінько такі ж, як і вони.

— Я дуже дякує. Ви єсть могучі мужі, бо ви їздить верхи на тваринах, схожих на коней.

— Тепер послухай сюди. Недавно ти сказав, що одноноги не є друзями блеміїв. Вони що, не є підданцями царства чи провінції?

— О, ні, вони, як і ми, єсть слуги Пресвітера, і його слуги єсть також понції, пігмеї, гіганти, панотії, без'язики, нубійці, євнухи і сатири-яких-ніколи-не-видно. Усі вони єсть добрії християни і вірнії слуги Диякона і Пресвітера.

— Ви не приятелюєте, бо ви різні? — спитав Поет.

— Що ти каже, різні?

— Ну, у тому розумінні, що ти відрізняєшся від нас і…

— А чим я відрізняється від вас?

— Та Господи, Боже мій, — сказав Поет, — та хоча б тим, що в тебе тільки одна нога! А ми і блемії маємо по дві!

— А якщо ви і блемії підняв одну ногу, то теж має тільки одну.

— Але ти не можеш опустити другу ногу!

— Навіщо мені опускати ногу, якої не є? Хіба ти опускає третю ногу, якої не є?

Тут примирливо втрутився Бойді:

— Послухай, Ґаваґаю, але мусиш погодитися, що блемій не має голови.

— Як це, блемій не мають голови? Він мають очі, ніс, вуста, він можуть говорити, їсти. Як би він робили все це, якби не мали голови?

— Хіба ти не помітив, що він не має шиї і не має також тої круглої штуки, яку ти маєш на шиї?

— Що значить — помітив?

— Бачив, зауважив, ну, сам знаєш!

— Може, ти має на увазі, що він не зовсім такий, як я, і що моя мати не можуть переплутати мене з ним. Але й ти не зовсім такий, як цей твій друг, бо він мають знак на щоці, а ти не має. І цей твій друг не такий, як той чорношкірий, мов один з Волхвів, він відрізняюся і від того з чорною бородою, мов у рабина.

— А звідки ти знаєш, що в мене борода, мов у рабина? — з надією спитав Соломон, який, маючи на мислі загублені племена, з цих слів, очевидно, висновував, що племена ці побували тут або ж живуть у цьому царстві. — Ти колись бачив ще інших рабинів?

— Я не бачило, але там, у Пндапецімі, всі каже — борода, мов у рабина.

Борон мовив:

— Що тут довго говорити. Одноніг цей не бачить різниці між собою і блемієм, принаймні для нього вона не більша, ніж для