Читати книгу - "Князь Ігор. Слово о полку Ігоревім"

Ігор  довго  мовчав, їхав,  понуривши голову. А потім, зітхнувши, відповів:

— Усе   це   розумно,  Рагуїле,  і  я  вдячний  тобі,   що   ти дбаєш і  про  мене, і  про  все  князівство... Але  тікати я  не можу!

— Чому?

— Як  же  я  покину в неволі брата, сина, племінника, а сам  утечу?  Як  покину дружину всю,  яку  через  своє  недоумство  завів  сюди? Що  скажуть мені  люди, коли сам  повернуся в землю свою, а братію, і боярство, і дружину залишу тут на  поталу? Як  дивитимуся в вічі  батькам і матерям, жонам і дітям? Ні,  не вмовляй мене!  Якщо терпіти муки неволі, то всім  разом!  А мені  найпершому!

— Ну,  не  таких уже  мук  ми  зазнаємо!

— Бачиш, поки половці сподіваються взяти з нас  такий багатий викуп, вони ставляться до нас  по-людськи. А втечи я  — і зразу  все  зміниться. На  князів надінуть пута  залізні, вас  заб’ють у  колодки або  кинуть до  ям, простих людей катуватимуть...

— Княже, ми згодні все витерпіти! — вигукнув Рагуїл. — Бо  віримо, що  коли ти будеш на  волі,  то зумієш заступитися за нас  і нас  вирвеш з ненависного половецького полону! Погоджуйся!

— Ні,  Рагуїле, не  погоджуся! І давай облишимо цю  розмову!  — не  підвищуючи голосу, але  твердо, навіть суворо сказав Ігор.

Рагуїл  замовк і з досадою махнув рукою. Ну  що  тут поробиш? Вигоріла, виболіла Ігорева душа!  Совість замучила його!  Карається князь, карається щодня і щоночі й не  матиме  спокою доти, поки останній його  воїн  не  буде  визволений з неволі половецької! Та  хіба  це  запомога всім  їм  — його  карання?

Вони довго  їхали  мовчки, заглиблені в свої думки. Навіть забули, куди  і чого  їдуть. І тільки голосний Янів  окрик вивів їх із глибокої задуми.

— Дивіться,  дивіться! Лебеді!

Вони глянули в той  бік,  куди  показував Янь.  Там, удалині, над  голубим степовим озером, поважно знялася пара ясно-білих довгошиїх птахів  і почала набирати висоту.

Ігор   стрепенувся. У  ньому раптом прокинувся  ловець.

— Ждане! Соколів!

Підскакавши до  князя,  молодий сокольничий передав йому  ловчу  птицю. Князь зняв з неї ковпака, дав якусь хвилину  призвичаїтися до яскравого сонячного світла  і підкинув високо вгору.  Потім випустив другу  і швидко поскакав навздогін, щоб  не  втратити їх з очей.

Усі помчали за ним.

Сокіл ніколи не  бере  своєї здобичі на  землі  і майже ніколи не  хапає її,  подібно яструбу, кігтями. Лови його  поартистичному красиві, точні, вивірені. Це  захоплююче видовище. Особливо сильне враження від нього у ясний день, коли на  тлі голубого неба  сокіл ширяє, мов  стріла. Не  дивно,  що  соколині лови стали улюбленою розвагою воєвод, бояр, князів, царів і, обставлені пишно, багато, перетворилися з часом на  справжнє ловецьке мистецтво.

Помітивши жертву, сокіл  не кидається на неї стрімголов, а підтікає під неї  знизу, лякає і жене  вгору, якомога вище й вище. А тоді  робить крутий поворот, заходить ззаду  і піднімається ще  вище над  нею.  Ось  тепер нещасна птаха  в його владі! Їй нікуди тікати!  З висоти, раптово, мов  стріла, пущена  з лука, падає він  на  неї  і одним, відставленим і гострим, як  ніж,  кігтем, розпорює їй груди  під  лівим крилом.

Жертва каменем падає на  землю.

Сокіл швидко опускається за нею, одним помахом кігтя перерізує їй  горло і, торжествуючи, п’є  живу  гарячу кров...

Ігор  зупиняється на  пригірку і, приклавши руку  козирком  до лоба, стежить за кожним порухом ловчих птахів.

Ось вони наздоганяють лебедів, заганяють високо в небо, а потім кидаються вниз з високості — і ті з жалібним криком, смертельно поранені, каменем падають униз, у сивий полиновий степ.

І тут усі бачать, як  здригнулися князеві плечі, заплющилися очі  й опустилася голова, а з вуст  його  зірвалися слова зі слізьми та гіркотою:

— І ти,  соколе, далеко залетів, птиць побиваючи, — до моря!  Та  не  злетіти тобі  знову в небо, не  злетіти! Бо  підрізано  тобі  крильця! Підрізано шаблями поганих!

Він не захотів  бачити лебедів, не захотів  брати  їх з собою. Мовчки повернув коня і, ні на кого  не дивлячись, поскакав назад.

РОЗДІЛ ВІСІМНАДЦЯТИЙ 

1

Хан  Кза  лютував на Посем’ї. Десятки сіл розвіяв димом, сотні сіверян погнав у неволю, ще  більше, переважно дітей та старих, позбавив життя, приступом узяв  дерев’яний острог,  що захищав Путивль, і дотла  спалив його, а захисників, що  залишилися живі, пов’язав мотуззям, причепив коням до хвостів, стягнув униз, до річки, і потопив на  виду  у князя  Володимира і  всіх  путивльців, пустивши їх  пливти за водою.

Потім обложив Путивль.

Він  знав, що  в невеличкому городі небагато князівських дружинників-гриднів, які  добре  володіють зброєю, а  решта — втікачі з пригорода та навколишніх сіл.  Хіба  то вояки! Він  також знав, що  навкіл на  багато-багато верст  — аж  до Чернігова та  Києва — жодної князівської дружини, бо  всі без  винятку Ігореві витязі в Половецькому степу... Ні  Ярослав  Чернігівський, ні  Володимир Переславський, ні  Святослав Київський не  прийдуть Сіверській землі  на  допомогу, бо самі  мають клопіт з Кончаком. Тому  почував себе  Кза тут  вільно, як  у себе  в  юрті, і  своє   військо, щоб  охопити більший простір, розділив на три нерівні частини: з найбільшою  сам та сином Романом залишився під Путивлем, сподіваючись без зволікань узяти  його, з другою  послав зятя  Костука на річку  Клевень, а третю  дав молодшому синові Чугаю, щоб  поплюндрував береги верхнього Сейму.

Однак ні  першого, ні  другого, ні  третього дня   взяти Путивль Кзі  не  пощастило. Невелика, майже кругла в обводі фортеця настовбурчилася проти нього високими валами, дубовими заборолами, а головне — відчайдухами-захисниками.  Топлячи бранців у  Сеймі, він  сподівався залякати путивльців, а  вийшло навпаки: ще  більше озлобив їх,  переповнив їхні  серця непохитною затятістю — боротися до загину!

— Браття, а  видите, що  буде  з  нами, якщо здамося! — загукав тоді  Володимир, показуючи на  трупи, що  пливли по  річці. —  Так   поклянімося ж  нині: Путивля не  здамо! Будемо битися до  останку! Кза  зможе ввійти в город  тільки  тоді,  коли жодного з нас  не  залишиться живого! Тільки тоді!

— Клянемося! Клянемося! — загриміло на  валах.  — Путивля не здамо!  Ліпше спалимо себе  живцем, ніж  піддамося ворогові!

Кза  лютував, а нічого вдіяти не  міг.  Підступити до  Путивля можна було  тільки від  поля, з  півночі, бо  з  інших трьох боків  його  оточували крутоспадні урвища, по яких  годі