read-books.club » Публіцистика » Проект «Україна». Галерея національних героїв 📚 - Українською

Читати книгу - "Проект «Україна». Галерея національних героїв"

227
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Проект «Україна». Галерея національних героїв" автора Андрій Юрійович Хорошевський. Жанр книги: Публіцистика / Наука, Освіта / Інше. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 106 107 108 ... 125
Перейти на сторінку:
об’єднує трупу. На жаль, нині таке розуміння в основному втрачене, а я намагаюся його зберегти…»

У цих словах, сказаних в інтерв’ю газеті «Бульвар Гордона», – режисерське і творче кредо Михайла Резниковича. Режисер – фігура особлива в театральній ієрархії. З одного боку, він може, а іноді і повинен бути абсолютним диктатором, навіть тираном, артисти повинні беззаперечно підкорятися його волі. Але така позиція неминуче приводить до конфліктів. І тоді завдання режисера – знайти дуже вузький прохід між численними сциллами і харібдами, інтересами і амбіціями багатьох людей. І саме тому такі люди, як Михайло Резникович, який ось уже десятки років очолює свій театр, є унікальними і в чомусь навіть неповторними…

Михайло Резникович народився 26 квітня 1938 року в Харкові. Він з дитинства захоплювався театром. Перше незабутнє враження про сцену, як згадував сам режисер, він отримав у Львові, куди незабаром переїхала родина. Коли йому було п’ятнадцять років, в місто із спектаклем «Живий труп» за твором Л. Толстого приїхав Театр імені Лесі Українки. Михайло потрапив на спектакль, і побачене, за його спогадами, справило на нього незабутнє враження.

Мрія пов’язати свою долю з театром вже сиділа в юнакові, проте після закінчення школи в 1955 році він за наполяганням батьків поступив на фізичний факультет Львівського університету. Через півроку Михайло став актором допоміжного складу Львівського російського драматичного театру. Ще два роки хлопець поєднував навчання в університеті і гру в театрі, поки, нарешті, не зрозумів, що фізика хоч і «цариця наук», але вона його абсолютно не спокушає. І у результаті в 1958 році Резникович виїхав до Ленінграда (як він сам говорив через роки – просто втік) і поступив у Ленінградський інститут театру, музики і кінематографії.

Михайло витягнув свій щасливий квиток – він потрапив у майстерню Георгія Товстоногова. Товстоногов – це ціла епоха в театральному мистецтві. Протягом тридцяти трьох років Георгій Олександрович очолював ленінградський Великий драматичний театр, «естетичний оазис інтелігенції», як його називали в ті часи. Завідуючи кафедрою режисури Інституту театру, музики і кінематографії, він виховав декілька поколінь май стрів режисури. В їх число потрапив і Михайло Резникович.

Все йшло своєю чередою – п’ять років навчання, потім завершальний акорд – дипломний спектакль. Михайло для постановки вибрав повість Бориса Балтера «До свидания, мальчики», що з’явилася спочатку в журналі «Юность», а потім вийшла у видавництві «Советский писатель». Разом з автором він декілька місяців працював над інсценуванням повісті, щоб потім поставити її в московському Театрі імені Ленінського комсомолу. Все йшло добре, проте потім, з незрозумілих причин, постановка зависла. Режисер-початківець цілком міг лишитися при розбитому кориті, але, на щастя, допоміг Товстоногов. Якраз в той момент до нього звернулися з київського театру імені Лесі Українки з проханням знайти їм молодого режисера. Кияни зацікавилися темою дипломного спектаклю Резниковича, а потім і запросили його на постійну роботу. Ця ситуація влаштовувала Михайла, і він переїхав до Києва.

За перші три сезони в театрі Резникович ставить спектаклі «Хто за, хто проти?» за романом Павла Загребельного «День для прийдешнього» і п’єси «Насмішкувате щастя моє» за листами А. П. Чехова. Перший спектакль витримав більше тисячі вистав, «довгожителем» став і другий – він протримався на сцені 18 років.

Резникович ще молодий, але його ім’я вже відоме в театральних колах. У 1966 році його запрошують до Москви, причому відразу два театри – А. Ефрос звав до Театру Ленінського комсомолу, а Б. Львов-Анохін – у Театр ім. Станіславського. Михайло вибирає останній. Тим часом радянські танки, що увійшли в 1968 році до Праги, остаточно підвели риску під «відлигою». Влада узялася за інтелігенцію, «виховних заходів» зазнали Ефрос, Любимов, Єфремов та інші театральні діячі. Львова-Анохіна до певного часу не чіпали, але в 1970 році зняли і його. Театру ім. Станіславського нав’язали нового режисера, працювати з яким, як згадував Михайло Юрійович, було неможливо. І тоді він вирішив повернутися до Києва.

У 1970-му відбулося «друге пришестя» Резниковича в Театр ім. Лесі Українки. Відразу він ставить п’єсу за повістю Данііла Граніна «Хтось винен». Цю п’єсу в Москві заборонили до постановки, проте до Києва ця заборона, мабуть, просто не дійшла. Співпраця з Граніним на цьому не закінчилася – за його сценарієм Михайло Юрійович зняв на кіностудії Довженка фільм «Дощ у чужому місті», що отримав декілька призів на міжнародних фестивалях. Окрім театру і кіно, Резникович працював на радіо, з 1971 року викладав режисуру, а з 1976-го – театральну майстерність у Театральному інституті імені Карпенка-Карого.

У 1982 році Михайло Резникович став головним режисером Театру імені Лесі Українки. «У трупі театру було мало здібної молоді, – згадував Михайло Юрійович, – від оновлення колективу багато що залежало. Але деякі актори – і зовсім не люди похилого віку! – відчули загрозу своєму спокійному існуванню». Почалися інтриги з підключенням вищого керівництва, і у результаті в 1984 році Резникович написав заяву про звільнення. Він виїхав до Новосибірська, працював у місцевому театрі «Червоний факел», у 1988-му повернувся до Києва, викладав у Театральному інституті.

У 1994 році відбулося третє за рахунком «пришестя» Резниковича до Театру російської драми імені Лесі Українки. Здавалося, настали часи, коли режисери і актори можуть не озиратися на владу. Проте в 2005 році, після перемоги «оранжевої революції», над Резниковичем знову згустилися хмари. Провина режисера полягала в тому, що він на виборах 2004 року підтримав «не того» кандидата. Цього виявилося достатньо, щоб звільнити Михайла Юрійовича з його поста, завести на нього кримінальну справу. Тільки після численних протестів з боку колективу Театру російської драми, громадськості і діячів культури в грудні 2005 року він був відновлений на посаді. Втім, сам режисер вважає, що тодішня влада мала до цього конфлікту «двоюрідне відношення»: «Все це було типовою акторською інтригою із залученням людей із влади».

Фраза «незважаючи на вік, він сповнений планів і енергії» давно вже стала поширеною. Але стосовно до Михайла Резниковича інакше й не скажеш. У художнього керівника Театру російської драми не буває простоїв. Як тільки він закінчує роботу над одним спектаклем, відразу ж береться за інший. Він не може жити без театру, а театр – без нього. «Стіни цього театру мені допомагають, – говорить Михайло Юрійович. – Взагалі вони завжди допомагали хорошим спектаклям і здібним людям. У них витає дух успіху…»

Ріхтер Святослав Теофілович

(1915—1997)

Геніальний піаніст, громадський діяч, один із найвидатніших музикантів ХХ століття

1 ... 106 107 108 ... 125
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Проект «Україна». Галерея національних героїв», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Проект «Україна». Галерея національних героїв"