Читати книгу - "Клуб невиправних оптимістів"

— Треті ліки — напитися до чортиків?

— Це груба помилка. Алкоголь не допомагає забутися. Навпаки. Я надаю перевагу кіно. Цілий день. Три-чотири фільми поспіль. Там згладжується все.

— Дороге задоволення.

— А втім. У мене рідко водяться гроші. Ходімо, я вас запрошую.

Ми піднялися вулицею Суффло до самого Пантеону. Звернули праворуч на вулицю Ульм. Ще трохи — і я так повернуся додому.

— Знаєте «Сінематеку»?

Я сотні разів проходив повз, не помічаючи її. Бачив купки, які щось обговорювали на тротуарі, сміялись, сварилися. Для кварталу то була звична річ. Я не здогадувався ні про її існування, ні про її призначення. Ціна за білет була невисока. Сорок сім сантимів. Я б зміг заплатити. Саша наполіг на запрошенні.

— Що дивитимемось?

— Як вам цікаво, у вітрині висить аркуш із програмою. Я знати не хочу. Це не має значення. Буде сюрприз.

Він на ходу потис руку кремезному чоловікові з широким чолом та скуйовдженим волоссям, що саме бесідував із двома студентами.

— Доброго дня, Анрі, як справи?

— Та ось, розлючений. Отримали дві версії «Люті» Фріца Ланґа. Одна англійською, без субтитрів, низької якості. Постійно рветься. Інша в італійському дубляжі з іспанськими субтитрами, на сім хвилин коротша за оригінальну версію.

Я потрапив до товариства безумців. На мову вони не зважали. Нам випала нагода переглянути італійську версію. На мій превеликий подив, мушу визнати, уже за кілька хвилин це перестало мене турбувати. Звичайно, нюанси діалогів я не вловив, зате незрозумілі фільми мене просто таки полонили, закарбувавшись у пам’яті куди краще за ті, що я переглянув минулого року й устиг забути. Невеличка зала з дерев’яними відкидними сидіннями, що стукали, коли з них вставали. У будні зал був набитий пенсіонерами чи тими, кому бракувало коштів на кінозали кварталу; кіношниками-початківцями, які занотовували в темряві, що варто робити, а що не слід; студентами-прогульниками — кожен намагався відвоювати місце в першому ряду, щоби сповна насолодитися картиною, часом люд примощувався на підлозі. Нам пощастило побачити «Забутих» Луїса Бунюеля[158] в португальському дубляжі з німецькими субтитрами. Картина була зрозумілою та чіткою. Завершили «Крутими хлопцями» Рауля Волша[159] — розкішним вестерном французькою. Саме задоволення!

Саша мав рацію. Кіно допомагало забутися. Виявилося найліпшими ліками від хандри. Найкраще подіяв фільм зі щасливим кінцем: підвищив настрій, подарував надію. Головний герой, гуманіст із почуттям гумору, з чарівною усмішкою, покинутий друзями, ледь тримається на колінах, найліпший друг помирає в нього на руках, а він зносить усі удари з надлюдською стійкістю, перемагає поганців, викриває їхні змови, відновлює справедливість щодо вдови й решти пригноблених, розшукує втрачену кохану, розкішну блакитнооку білявку, рятує місто, та де там — країну — й усе це під захопливу музику. Після сеансу глядачі мокли під дощем на тротуарі чи розбігались по прокурених бістро майдану Контрескарп, намагаючись зрозуміти, чи був фільм видатний, чи феноменальний; з візантійською проникливістю вишукували приховану ідею, задній план, підтекст і незначні деталі, видимі лише їм; палкі дискусії доводили до межі давню дружбу, миттю ріднили незнайомців чи породжували ненависть і непоступливе злопам’ятство. Точилися бої за звання найкращого режисера категорії, найінноваційнішого та найкреативнішого. Лейтмотивом слугували одні й ті самі американські, японські й італійські прізвища. Саша навчив мене класифікувати фільми за двома категоріями: ті, що можна обговорювати годинами після перегляду, і ті, про які нема чого казати.

9

У винагороду за партію, виграну в Томаша й оплачену Лоньоном, Леонід заборгував мені ще одну. Тягатися з ним — цілковите безглуздя. Ніякої непередбачуваності чи несподіванки.

Було лише одне відкрите запитання: скільки часу це триватиме? Я освіжив його пам’ять.

— Не маю анінайменшого бажання гаяти час на такого смердюка!

— Ти пообіцяв, Леоніде!

— Наберися досвіду і за кілька років приходь до мене, зіграємо.

Треба було ще тоді скористатися нагодою, раз він сам запропонував. Тому наразі я змирився з його відмовою. Для кращої демонстрації мого осуду я припинив з ним розмовляти, навіть не відповідав на вітання. На початку березня він сам мене знайшов:

— Мішелю, давай обговоримо нашу партію, ту, що я пообіцяв. Ти в мене виграєш.

— Та це неможливо!

Його очі блищали. Попри стійкість до алкоголю, я замислився, чи, бува, надмірні замовлення «Кот-дю-Рону» не затьмарили йому ясність розуму.

— Маю ідею. Буде весело.

— Ти мене розмажеш.

— Пригадуєш історію Давида і Голіафа?.. Хто переміг?

— Чому ти мене про це запитуєш?

— Не враховуючи оцього, чи багато ти знаєш Давидів, що отак перемогли? Таке собі біблійне одурення. Нам хотіли навіяти, що Давид іще той хитрун. Бій був нерівний. Вишкварок мав небезпечну зброю. Перемісти їх на ринг і дай рукавиці. Тоді хто кого? У реальному житті Голіаф його покладе. Один-єдиний раз, у справжньому поєдинку, рівноцінному, Давид розтрощить Голіафа.

Він розповів мені про свою ідею в найдрібніших деталях, запевняв: це буде подія, що годі й уявити. Вона увійде до хроніки Клубу навіки. Обставимо так, що ніхто ні про що не дізнається. Усі дивуватимуться, як то бовдур-ліцеїст спромігся перемогти тридцять третій номер Росії. Або оце: молокосос голими руками поклав бійця елітного підрозділу з Калашніковим.

— Вибачай, Леоніде, але мені то нецікаво. Я б хотів розіграти з тобою партію. Справжню. Доклавши всіх зусиль. Дістати задоволення. У Клубі мене добре знають. І розуміють, що я не здатен виграти в Імре чи Томаша. Я вже мовчу про тебе. Вони в житті не повірять.

— Мішелю, чи можна тобі довірити таємницю?

— Я схожий на лицеміра, чи що?

— А якщо ти зможеш заробити трохи грошей?

Я завагався.

— Зміг би купити, що схочеш.

— Треба подумати.

Скільки слів було написано про спокусу легкої наживи! Додам і я свій внесок. Усе починається змолоду. На свій захист уточню, що я дав себе провести професіоналу. Де там мені тягатися з Віктором Володіним. Де-факто я став добровільною жертвою горезвісного «збігу обставин» — саме цей фаталізм поповнює в’язниці та забезпечує регулярну клієнтуру гільйотині й електричним стільцям. Я не меркантильний. Просто я згоряв від бажання отримати «24 години Ле-Мана». Я ходив в універмаг Ратуші, де саме демонстрували макет «Ґран-Прі Ле-Мана», витерпів тисняву в безкінечній черзі, на якісь дві хвилинки опинився біля важеля «Феррарі TR-60» і зміг потягатися з трьома суперниками. Багато місяців поспіль я клянчив цю виняткову гру в батьків. Сімейні перипетії обмежили святкування і різдвяні подарунки до простих формальностей. Мамі гра видалась шалено дорогою, а зважаючи на мої шкільні успіхи, я взагалі ні на що не