Читати книгу - "Майстер"

їй доглядати двох маленьких синів. А інша Еліс — Еліс Джеймс — разом із тітонькою Кейт доглядала за батьком. То був єдиний випадок, коли думки обох Еліс збіглися. Жодна з них не бажала Вільямового повернення. Але, з іншого боку, вони обидві хотіли, аби поруч був Генрі. У телеграмі йшлося про те, що батько може прожити ще не один місяць, отож, Вільямові, котрий усе одно покинув свій дім у Кембриджі, немає сенсу повертатися, бо це тільки призведе до більшого скупчення людей у невеличкому помешканні, адже Вільям не має лекцій у Гарварді й не знатиме, чим себе зайняти. Натомість, йому пропонувалося продовжити свою академічну відпустку в Європі, насолоджуватися вільним часом, установлювати нові зв’язки, безперешкодно писати та читати. Текст телеграми, як усвідомив Генрі, було складено вкрай розумно. Стверджуючи, що батьків мозок розм’як, обидві Еліс давали Вільямові зрозуміти, що він в останні батькові дні не зможе з ним обговорювати їхні, такі різні, погляди на питання людського духу та призначення душі і що вони, урешті-решт, так і не зуміють досягти щасливого для обох компромісу.

Генрі відплив до Нью-Йорка сам, а коли корабель пришвартувався, виявилося, що похорон відбувся того самого дня. Він фатально запізнився й тепер не мав іншого вибору, як тільки слухати розповіді про те, що батько відійшов тихо та мирно, оселитись у будинку, де щойно мешкала смерть, і прочитати батьків заповіт. У подальші роки він ніколи не дозволяв собі замислюватися про день батькового похорону, про те, чому було вирішено закопати Генрі Джеймса-старшого у промерзлу зимову землю, не чекаючи на Генрі, аби він був поряд, аби міг торкнутися батькового мертвого обличчя перш, аніж на труну опустили віко, хоча він уже був зовсім близько.

Пізніше він зрозумів, що на цьому рішенні наполягла його сестра Еліс, і відчув страшенне здивування навпіл із зачудуванням її рішучістю, з якою вона ризикнула перебрати до своїх рук віжки командування домом, у якому її думки завжди зневажали, як швидко скористалася з його — Генрі — дивної відстороненості. А впродовж наступних після батькового похорону тижнів він зрозумів і нагальну потребу Еліс тримати Вільяма в Англії, і наполягання на тому, що Вілкі є надто хворим, аби подорожувати, тож мусить залишатись у Мілуокі, куди до нього приїде Боб. У Вільямовій присутності Еліс Джеймс не почувалася б так вільно, не змогла б поводитися так грубо та нетерпляче з тітонькою Кейт, як вона це тепер робила, бо Вільям би встав поміж них, на нього було б спрямовано загальну увагу, і це не дозволило б намаганням Еліс принизити свою тітку бути такими разючо успішними. А ще Вільямова присутність завадила б їй так відверто липнути до міс Лоринг, котра, у свою чергу, не почувалася б надто вільно і не відповідала б Еліс взаємністю на очах у всіх мешканців будинку, що було звичним явищем, доки Еліс не переїхала до свого власного дому.

У Бостоні Генрі не робив нічого, аби прискорити Вільямове повернення. Вільям, не мовивши слова і пальцем не поворухнувши, заступив би їм батька. Тоді Генрі не зміг би насолоджуватися тишею в будинку, де на той час жили тільки він і його тітонька Кейт, яку він дуже любив. Він не зміг би спати в батьковому ліжку, бо, чомусь, відчував це власним обов’язком, і не почувався б господарем у домі, такому зараз порожньому, не жив би з таким легким серцем, як нині, коли Вільям був надто далеко.

Той факт, що Генрі, а не сам Вільям, зробився розпорядником батькової маєтності, не міг задовольнити старшого брата. І те, що Генрі розповідав Вільямові подробиці останніх батькових днів, а також передавав йому теплі побажання та найщиріші співчуття давніх друзів, таких як Френсіс Чайлд і Олівер Венделл Холмс, а також і те, що він сам приймав рішення, не шукаючи у старшого брата порад,— а Генрі це знав напевно,— не могло додати Вільямові гарного настрою.

ПРИБЛИЗНО ЧЕРЕЗ ТИЖДЕНЬ після того, як батька поховали, прийшов лист, підписаний рукою Вільяма й адресований Генрі Джеймсу. Оскільки Генрі чекав на звістку від брата, йому й на гадку не спало, що листа може бути призначено батькові, а не йому, і що відкривати його не слід. Тільки прочитавши перший абзац, він зрозумів свою помилку, хоча, як потім помітив, лист починався зверненням: «Любий батьку!». Генрі кілька днів тримав при собі цього листа, нікому про нього не розказуючи, а потім, недільним ранком, у останній день року, коли довкола було тихо й біло від глибокого снігу, він вирушив пішки на цвинтар, де в сусідніх могилах спочивали його батьки. Там нікого не було, але, підходячи до місця поховання, Генрі все одно впевнився, що ніхто на нього не дивиться. Він сподівався, що його присутність допоможе батькам відчути ту полегкість, якої він їм бажав, збираючись висловити їм свою вдячність і розказати про те, якою пекучою раною стало для нього їхнє відбуття до кращого світу. Він витяг із кишені Вільямового листа й чітко та голосно почав його читати духові старого батька, якому його й було призначено. Але поступово, коли до його очей підступили сльози, Генрі знизив голос до шепоту і навіть мусив кілька разів зупинятися, затуляючи лице рукою, адже братові слова так його зворушили, набагато більше, ніж усі його власні слова про батька чи ті, що їх він чув від знайомих і друзів звідколи приїхав додому. Він змусив себе продовжити:

«Стосовно іншого боку, на якому вже перебуває наша мати, а також про нашу можливу зустріч я не можу нічого сказати. Більше, ніж коли-небудь, я в цю хвилину відчуваю, що, коли це є правдою, то все влаштується саме собою. І зараз, говорячи вам: „До побачення“, я, як ніколи, відчуваю, що все життя наше є нічим іншим, як тільки сьогоднішнім днем, і висловити здатні ми тільки свої найпростіші емоції. Це так скидається на буденне побажання доброї ночі. Доброї ночі вам, мій святий, старенький батьку! Якщо мені не судилося більше з вами побачитись, прощавайте! Нехай Господь благословить вас на прощання!»

Йому здалося, що десь у холодних глибинах промерзлої землі й досі живе дух його батька, і цього було достатньо, щоб текст листа продовжував лунати в голові Генрі, позбавляючи його сумної необхідності віддалятися від батьківських могил у скорботній тиші. Йому надзвичайно хотілось, аби Вільямів лист був довшим і можна було б затриматись, не залишаючи померлих самих у цьому місці, яке йому тепер здавалося