Читати книгу - "Де немає Бога"

Спуск тривав цілий день і ще чотири з половиною години після заходу сонця. Весь цей час Гелен перебувала без свідомості. О 23:05, коли загін уже майже дістався до табору, хтось із рятувальників помітив, що з-під кисневої маски Гелен скапує в’язка біла піна. Маску зірвали, з’ясувавши, що Гелен похлинулася власним блювотинням. На той час вона вже не дихала, і в неї зупинилося серце.

Незважаючи на блювотиння, що вихлюпувалося з-поміж губ, рятувальники кинулися робити масаж серця та штучне дихання. Вставили ендотрахіальну трубку, вдихали спершу повітря, потім під’єднали кисень. Пульс з’явився о 23:15. Від моменту зупинки серця спливло щонайменше десять хвилин, і весь цей час мозок Гелен залишався без кисню.

О пів на першу ночі гелікоптер доправив жінку до лікарні в Скарду. Впродовж наступних двадцяти чотирьох годин апарат штучного дихання безперервно спльовував кисень у її легені. Слизисті виділення раз у раз заповнювали дихальну трубку, і медсестрам постійно доводилося прочищати її. 16 травня Гелен перевезли вертольотом до Ісламабада, проте до тями вона більше не прийшла. Жінка пролежала в реанімації шість тижнів, її вага впала до тридцяти семи кілограмів, усі м’язи атрофувалися, і зрештою в ніч із понеділка на вівторок, 27 червня 2017-го, вона померла.

Після того як Гелен Горовіц опинилася в Ісламабаді, слідчі з Управління цивільної авіації дізналися її ім’я, а ще через день з’ясували, що в Ізраїлі її розшукують як імовірну співучасницю групи лікарів, що проводила незаконне пересадження органів в одній із тель-авівських клінік. Гелен залишила Ізраїль того самого дня, коли заарештували її чоловіка, члена злочинної групи, і потому півтора роки нелегально проживала в Еміратах. У травні 2017-го Гелен виявила, що її заощадження вичерпуються, і вирішила виїхати з ОАЕ. Її однокашник-еміратець, разом із яким навчалася у Медичній школі лікарні Святого Георгія в Університеті Лондона, допоміг вийти на митника, який за хабар поставив у паспорт Гелен транзитну візу, що дало змогу уникнути проблем під час виїзду з ОАЕ[152]. Що саме Гелен Горовіц планувала робити в Китаї, невідомо.

Батько Лейли, іранець, який працював у пекінській будівельній компанії, прилетів до Ісламабада того самого дня, коли туди привезли дівчинку. Одужання Лейли зайняло два тижні, потім разом із батьком вона полетіла до Китаю.

Дюк Апшоу… Лікарі спрогнозували, що його відновлення триватиме щонайменше три місяці, проте незворотних змін в організмі встановлено не було, і це означало, що Апшоу зрештою повністю одужає.

Святий Престол, дізнавшись про порятунок кардинала, негайно відрядив до Пакистану літак. Чартер прибув до міжнародного аеропорту імені Беназір Бхутто пізно ввечері 14 травня, і приблизно в той самий час, коли Гелен Горовіц давилася блювотинням на відстані кількох метрів від табору рятувальників у горах Кашміру, працівники аеропорту в супроводі лікаря з Ватикану котили кардинала на інвалідному візку до літака. Перед трапом Апшоу попросив працівників зачекати. Розвернувшись, він довго дивився на північний схід, де за три сотні кілометрів від пакистанської столиці пнулися до неба неприступні вершини масиву Гашербрум. Зрештою, зітхнувши, дозволив занести себе до салону.

Уже на борту, прихилившись до ілюмінатора, Апшоу нарешті відчув полегшення. Та частина його мозку, яка до цього часу тягнулася до гір, де залишилися Олівер, Лоуренс, Єгор та Анна, немовби закрилася. За хвилину літак, м’яко погойдуючись, рушив до злітної смуги, і Апшоу, відкинувши голову та заплющивши очі, дозволив спокою розпливатися тілом. Він повертався до міст із величними церквами та височенними будівлями зі скла, міст, усіяних різноколірними вогнями та просякнутих огидною темрявою, міст таких прекрасних і таких брудних водночас… Повертався туди, де давно немає Бога. Розказувати про те, що таке Бог.

———————————

30 травня 2017-го — 19 червня 2018-го

Рівне, Україна

Післямова автора

Найдавніші txt-файли з чорновими начерками окремих епізодів цього роману, які я зміг відшукати на ноуті, датовано липнем і жовтнем 2012-го, хоча насправді все почалося значно раніше, ймовірно, аж із оповідання Джека Лондона «Бог моїх батьків», яке прочитав, коли мені було… ну, точно не більше за дванадцять років. На те, якою зрештою вийшла ця історія, також уплинули «Володар мух» Вільяма Голдінга та «Євангелія від Ісуса Христа» Жозе Сарамаго. Фраза, що стала назвою роману, належить Сарамаго, хоча контекст, у якому її вжито, безперечно, є даниною моєму, на той час ще по-дитячому наївному, шокові від закінчення вищезгаданого оповідання Лондона: «Тоді він поплив униз, щоб оповісти росіянам про Батиста Рудого і про землю його, де не визнають ніякого бога»…

Я почав вибудовувати в голові сюжет по тому, як натрапив на інформацію про катастрофу рейсу 901 новозеландської компанії «Air New Zealand». 1977-го «Air New Zealand» започаткувала розважальні рейси до Антарктиди: літак з екскурсантами вирушав з Окленда, прямував до материка, знижувався над протокою Мак-Мердо, де перед пасажирами відкривалися антарктичні краєвиди. Після завершення екскурсії лайнер повертався до Окленда. 28 листопада 1979-го внаслідок неправильного прокладення маршруту та різкого погіршення погодних умов черговий екскурсійний літак збився з курсу та налетів на вулкан Еребус. Двісті п’ятдесят сім пасажирів і членів екіпажу, що були на борту, загинули. І тоді я замислився: а що було б, якби хтось вижив? Уцілілі пасажири були би змушені вести боротьбу за виживання в одному з найбільш непридатних для життя середовищ на Землі, місці, куди, як мені здавалося, майже неможливо дістатися рятувальникам, а потім…

Хай якою захопливою видавалася задумка, на тривалий час я її відклав. По-перше, через те, що менш як за сорок кілометрів від місця катастрофи рейсу 901 стоять одразу дві науково-дослідні бази — новозеландська Скотт-Бейс та американська Мак-Мердо, тож уцілілих пасажирів урятували б за лічені години, а по-друге… ну яка Антарктида? Я ніяк не міг вигадати, як пов’язати Нову Зеландію та екскурсійний рейс з Україною, тому зрештою майже відмовився від історії. Аж поки не натрапив на книгу Джона Кракауера «Еверест» про трагедію на Джомолунгмі 1996 року[153]. Ні, я не мав наміру розбивати літак об Еверест, це було б тупо, погодьтеся, але, читаючи звіт Кракауера (він був учасником тієї трагічної експедиції), раптом усвідомив, що на планеті є значно неприступніші й агресивніші за Антарктиду місця. Гори. По-справжньому високі гори.

Чому саме Гашербрум? Обираючи місце, я керувався трьома важливими принципами. Перший — висота гір повинна