Читати книгу - "Економіка добра і зла. Слідами людських пошуків: від Гільгамеша до фінансової кризи"

Аналітичній науці (якщо вона сумлінна) доводиться обходити мовчанкою цілу низку сфер життя (очевидно, найважливіших). Однак більшість наших життєвих інтересів (а часто і наукових) лежить саме в площині 65-го поля. Тому давати однозначні (наукові) відповіді на реальні запитання складніше, ніж здається.

Тому в економіці панівними є два типи проблем: економіка живе в особливому стані шизофренії. Економіст-теоретик повинен забути про реальний світ (він повинен мріяти, як колись Декарт), інакше йому зі своїми моделями далеко не зайти. У винагороду за це він може отримати висновки, які настільки ж далекі від реального життя та непрактичні, як і сама модель. Якщо ж уже економіст говорить про практичну економіку, наприклад, про економічну політику, він часто забуває про моделі (на практиці вони йому ні до чого), відкидає непотрібний складний теоретичний апарат і говорить зі свого досвіду[1023].

І ще одна остання імплікація для економістів. Економіст повинен бути покірним, усвідомлювати, що ми не вигадуємо і не будуємо економіку. Як я вже намагався продемонструвати, сама економіка існувала задовго до того, як з’явилася наука про неї. Вона така ж архетипальна, як і саме людство. Ми не архітектори економіки, ми всього лиш туристи (які об’їздили трохи більше чи трохи менше), що розглядають прекрасне й величне старовинне місто. Ми нібито дивимося на циферблат і намагаємося зрозуміти механізм дії годинникового механізму, схованого всередині. Через певний час ми б уже змогли передбачити, де знаходитимуться стрілочки в будь-який час у майбутньому. Але якби такий годинник побачив інопланетянин чи людина, яка не знає, як працює годинник, вона б могла вигадати будь-яку теорію на пояснення руху годинникових стрілок. І на основі цих методів та академічних суперечок вона б вибрала найкращу з них, чи то вже відповідно до критеріїв математичної елегантності, простоти, достовірності, політичної вигоди, чи на основі вроджених уявлень про те, як би такий механізм мав діяти тощо. І не факт, що в цьому конкурсі виграє сама та теорія, яка б запропонувала пояснення механізму з допомогою складних взаємозв’язків пружин та великої кількості різних кружечків.

Щоправда, коли годинник зламався б і потрібно було його відремонтувати — тільки тоді ми б дізналися, чи справді правильно розуміємо дію годинникового механізму. Економісти ж дарма що не вміють відремонтувати шестірні, які перестали працювати відповідно до їхніх уявлень, вони навіть не можуть дійти згоди щодо того, що ж привело їх знову в дію.

Та все ж як ми можемо пізнати цей прихований принцип, якщо в нас немає можливості подивитися на нього? Ми до скону схилятимемося в покорі перед живим механізмом, який ми не відремонтували, — як нетямущі учні, що в захваті стоять перед цим колосальним чудом і сподіваються, що воно не зупиниться, оскільки так само, як у легенді про празькі куранти[1024], ніхто їх не зможе відремонтувати, окрім майстра Гануша, який їх змайстрував.

Економіка красива

У часи стрімкого зростання економіки не було причин сумніватися в можливостях економічної науки. Та й чи можна назвати заслугою лікаря те, що дитина росте? Він, звісно ж, може вплинути на ріст, даючи кращі чи гірші рекомендації, але якщо дитина здорова, то різниці між хорошим і поганим лікарем ви не помітите. Хорошого лікаря (чи економіста) ви найкраще розпізнаєте лише з приходом хвороби, кризи.

Часом про економіку стверджують (здебільшого так стверджують економісти), що вона — королева суспільних наук. Ще кілька років тому ми захоплювалися зростанням світової економіки, зовсім забувши, наскільки безпомічна економіка в часи кризи. Моделі припинили діяти. Здається, що вони добре працюють, коли працюють, а не працюють, коли не працюють... Та тільки що з цим?[1025]

У часи криз, коли зміни надто швидкі й часті, не можна використовувати стандартні математичні моделі. Конструюючи їх, необхідно опиратися на досить довгий часовий ряд: однак поміж цим нам необхідно звернутися до історії за інспірацією. Сьогодні ми так часто чуємо від аналітиків: «Модель нам говорить ось це, але ми думаємо, що... модель потрібно доповнювати інтуїцією»[1026]. І це потрібно визнати.

І хоча думати, як економіст — корисна розминка для мозку, але це як з грою в шахи. Завдяки їм ми зможемо навчитися думати стратегічно, але тільки божевільний буде стверджувати, що світ — це шахівниця і що ходи на ній відповідають реальному пересуванню військ, і що справжні коні ходять літерою Г. До того ж, якщо людина аж надто зживеться з роллю економіста, вона припиняє думати про те, що в житті можна грати й на інших струнах, а не тільки на егоїстично-економічних. Можливо, щось таке мав на увазі й Шумпетер: «Історія взагалі, економічна історія і ще конкретніше — історія розвитку промисловості — це не лише необхідна річ, а й найважливіша ланка в процесі розуміння всієї проблематики. Усі інші статистичні й теоретичні методи — лише другорядні порівняно з цим знанням, і радше шкідливі, аніж просто непотрібні»[1027].

Є знання, які економіст може почерпнути з абстрактних моделей (як і у випадку з шахами), є ситуації, де абстракція (хай навіть спрощена й помилкова і внутрішньо неоднорідна) — це все, що в нас є. До того ж, одного разу навчившись думати саме так, буває доволі складно позбутися цього ментального образу в голові. Щойно ми зустрінемося з цією проблематикою, образ автоматично спливе нам у думках. Часом ця модель буває корисною, часом оманливою, але в обох випадках необхідно усвідомити, що вона описує не реальність, а лиш її раціональну абстракцію. Йдеться про фікцію, можливо, часом і корисну, але все ще фікцію. Економіст повинен усвідомлювати цю фіктивність. Економіст може використовувати свої моделі, але повинен, повторюючи за Вітґенштейном, стояти вище за них. Він повинен розкусити їх, не може їм цілковито вірити й довіритися. Йому потрібно знати, де вони корисні, а де — ні. Інакше він може наробити більше лиха, ніж користі.

Питання змушує нас рухатися вперед

Цю книгу можна сприймати як постмодерну критику механістичної та імперської мейнстрімної економіки. Наша освіта вчить нас застосовувати академічність, але при цьому ми забуваємо про інший бік пізнання, тобто про саме пізнання, відкриття містичного, мінливу інспірацію, відкритість музі, ніжність та вразливість духа. Ці якості не менш важливі, ніж академічна наукова методика. Не буває відкриттів без натхнення та запалу до справи.

Оскільки, як говорить Трініті у фільмі «Матриця»: «Питання змушує нас рухатися вперед»[1028].