Читати книгу - "Вибрані твори. Том II"

Гіґінс (урочисто підходячи до неї). Саме так! Я саме хотів привернути до цього вашу увагу. (Обертається до Пікерінґа, якому ця розмова дає величезну втіху). Найважливіші вони, оці дрібнички, Пікерінґу. Подбай про дрібняки, а вже фунти самі про себе подбають. Це не тільки про гроші — а й про особисті звички теж. (Займає стійку позицію на килимку біля каміну — вигляд у нього людини, якої нічим не схитнути).

Місіс Пірс. Авжеж, пане. Тоді чи смію я просити вас не приходити на сніданок у халаті чи, принаймні, не користуватися ним як серветкою так часто, як ви це робите, пане. І коли ви будете такі добрі, що не їстимете всього з однієї тарілки, та пам’ятатимете, що не можна ставити каструлю з вівсянкою на чисту скатертину, це буде чи не найкращий приклад для дівчини. Згадайте, як ви мало не подавилися риб’ячою кісточкою в джемі на тому тижні.

Гіґінс (зрушений-таки з килимка й дрейфуючи назад до рояля). Може, я й роблю такі речі, коли забудуся, але, звісно ж, звичок таких я не маю. (Сердито). До речі, мій халат диявольськи тхне гасом!

Місіс Пірс. Звісно, що тхне, містере Гіґінсе. Та якщо ви будете й надалі витирати свої пальці...

Гіґінс (зриваючись на крик). Та гаразд уже, гаразд! Надалі я витиратиму пальці об свою чуприну.

Місіс Пірс. Сподіваюсь, що ви не образилися, містере Гіґінсе.

Гіґінс (вражений самою думкою, що його могли запідозрити в такому нехорошому почутті). Зовсім ні, аж ніяк ні! Ви маєте цілковиту слушність, місіс Пірс. Я буду особливо обачливий при дівчині. Це все?

Місіс Пірс. Ні, пане. Можна їй одягти одне з тих японських убрань, що ви привезли з-за кордону? Не можу ж я знов одягти її в старе лахміття.

Гіґінс. Звісно! Беріть усе, що хочете. Це все?

Місіс Пірс. Дякую, пане. Це все. (Виходить).

Гіґінс. Знаєте, Пікерінґу, дивні думки складаються у цієї жінки про мене. Я ж сором’язливий, боязкий чоловік. Ніколи я не міг почуватися по-справжньому дорослим, великим, як інші хлопці. І все ж вона твердо переконана в тому, що я деспотичний, владний, начальникоподібний тип. Цього мені ніяк не збагнути.

Вертається місіс Пірс.

Місіс Пірс. Перепрошую, пане, але вже починаються прикрощі. Там, унизу, чекає сміттяр, якого звати Альфред Дулитл і який бажає вас бачити. Він заявляє, що ви тут тримаєте його дочку.

Пікерінґ (підводячись). Отакої! Ну-ну!

Гіґінс (не роздумуючи). Приведіть сюди того негідника.

Пікерінґ. А може, він і не негідник, Гіґінсе.

Гіґінс. Дурниці. Звісна річ, він негідник.

Пікерінґ. Негідник він чи ні, а я побоююсь, що буде нам з ним клопіт.

Гіґінс (упевнено). О ні, я так не думаю! Якщо й буде кому клопіт, то клопітно буде йому зі мною, а не мені з ним. І ще ж ми добудемо від нього щось цікавеньке.

Пікерінґ. Про його дочку?

Гіґінс. Ні, я маю на увазі його говірку.

Пікерінґ. О!

Місіс Пірс (від дверей). Дулитл, пане! (Впускає до кімнати Дулитла й виходить).

Альфред Дулитл — підстаркуватий, але ще при здоров’ї сміттяр, весь убраний, як і годиться чоловікові його фаху, з капелюхом на голові, широкі криси якого ззаду покривають шию і плечі. У нього примітні й досить цікаві риси обличчя, яке ніби промовляє, що його власник однаково вільний і від страху, і від сумління. Голос у нього надзвичайно виразистий — наслідок звички завжди давати волю почуттям. Цієї миті його поза свідчить про покривджену гордість і сувору рішучість.

Дулитл (від дверей, не певен, хто з двох джентльменів є той, що йому потрібен). Професор Іґінс?

Гіґінс. Це я. Доброго ранку! Сідайте!

Дулитл. Доброго, батечку! (Сідає, з виразом владности). Я прийшов у вельми важливій справі, батечку.

Гіґінс (до Пікерінґа). Виріс у Ґаунслоу. Мати — валлійка, як на мене. (Дулитл з дива роззявляє рота. Гіґінс продовжує). Що ж ви хочете, Дулитле?

Дулитл (погрозливо). Мені потрібна моя дочка — ось чого я хочу. Розумієте?

Гіґінс. Звісно ж, розумію. Ви батько своєї дочки, чи не так? І ви вважаєте, що вона ще комусь потрібна, правда? Я радий, що ви зберегли в душі якусь іскрину родинних почуттів. Ваша дочка нагорі. Забирайте її негайно.

Дулитл (підводячись, страшенно вражений). Що ви!

Гіґінс. Заберіть її. Чи ви гадаєте, що я збираюсь утримувати її для вас?

Дулитл (протестуючи). Ну ж бо, ну ж, послухайте, батечку! Хіба це розумно? Хіба справедливо напосідати отак на людину? Лайза — моя дочка. Ви взяли її. А я з чим зостався? (Знову сідає).

Гіґінс. Ваша дочка мала нахабство прийти до мого дому й просити, щоб я навчив її розмовляти правильно, аби вона могла посісти місце у квітковому магазині. Ось цей джентльмен і моя економка були присутні при цьому від самого початку. (Наступальним тоном). Як ви сміли прийти сюди шантажувати мене? Та ви навмисне підіслали вашу дочку!

Дулитл (протестує). Ні, батечку!

Гіґінс. Певно, що навмисне підіслали! Як же ще могли ви довідатися, що вона тут?

Дулитл. Хіба ж можна отак братися за людину?

Гіґінс. Ось поліція візьметься за вас! Ви придумали пастку... Це змова з метою вимагати гроші погрозами. Зараз я подзвоню в поліцію. (Рішуче підходить до телефону й розкриває довідник).

Дулитл. Чи я ж попросив у вас хоч ламаного гроша? Хай ось цей пан засвідчить: чи я сказав хоч одне слово про гроші?

Гіґінс (відкидаючи довідника й грізно наступаючи на Дулитла). А чого ж іще ви сюди прийшли?

Дулитл (солоденько). Ну, чого ж будь-хто прийшов би на моєму місці? Будьте людиною, батечку!

Гіґінс (обеззброєно). Альфреде! Ви ж таки підмовили її на це?

Дулитл. Змилуйтеся, батечку, я ні на що її не підмовляв! Я поклянусь на Біблії, що вже два місяці, як не бачив дочки у вічі.

Гіґінс. Як же ви тоді довідались, що вона тут?

Дулитл («так музично, так-то сумовито»). Я розкажу вам, батечку, тільки ж дозвольте мені мовити слово! Я хочу розповісти вам. Усією душею бажаю розповісти! Я чекаю, щоб розповісти.

Гіґінс. Пікерінґу, в цього чолов’яги природжений хист до риторики. Зверніть увагу на ритм його тубільних милозвучних трелей: «Я хочу розповісти вам. Усією душею бажаю розповісти! Я чекаю, щоб розповісти». Сентиментальна риторика! Це в ньому промовляє валлійська поетичність. Вона ж свідчить і про його брехливість та нечесність.

Пікерінґ. Ох, прошу, Гіґінсе: я сам із