Читати книгу - "Таємна історія"

— Саме тепер? Але ж так рано ще.

— Каже, шукають уже годину. Кат би його побрав. Він хоч колись спить?

Про інцидент у мене в кімнаті кілька ночей тому ми не говорили жодного разу, тому під час сонної мовчанки, яка панувала в салоні машини, я відчув потребу розкласти все по поличках.

— Френсісе, знаєш?..

— Що?

Мені здавалося, що краще говорити впрост.

— Знаєш, мене по-справжньому до тебе не тягне. Я маю на увазі, що…

— Ти диви, який збіг, — спокійно відказав він. — І мене до тебе не тягне.

— Але ж…

— Просто так сталось у той момент.

До самого університету ми їхали в ніяковій мовчанці.

Неймовірно, але за ніч усе тільки стало масштабнішим. Тепер навколо ходили сотні людей: в одностроях, із собаками, мегафонами та камерами. Люди купували здобу в кухнях на колесах і намагалися зазирати в темні вікна трьох телевізійних фургонів, включно з однією ПТС із Бостона, припаркованих на газоні перед Трапезною, на фоні забитої транспортом автостоянки.

Генрі знайшовся на ґанку Трапезної, де він занурився в читання крихітної книжечки у шкіряній палітурці, її сторінки мережили якісь близькосхідні письмена. Двійнята, обоє заспані, червононосі, скуйовджені, розпласталися на лаві, ніби парочка підлітків, і по черзі відсьорбували з однієї чашки кави.

Френсіс штурхнув ногою носок черевика Генрі.

Той смикнувся.

— О, доброго ранку! — проказав він.

— Як тобі тільки язик повертається вимовляти це? Я ні на мить не встиг зімкнути очей. Я вже три дні нічого не їв.

Генрі заклав стрічку між сторінками й поклав книжечку в нагрудну кишеню.

— Що ж, — приязно заявив він, — то сходи купи пончик.

Я пішов до лави, де примостився поруч із двійнятами.

— Ти багато вчора пропустив, — сказав мені Чарльз.

— Начуваний.

— Дружина Г’ю півтори години показувала нам фотографії малят.

— Мінімум, — уточнила Камілла. — А Генрі пив пиво з бляшанки.

Тиша.

— Ну а ти чим займався?

— Та нічим. Подивився кіно по телеку.

Вони обоє пожвавилися.

— Справді? Про зіткнення планет?

— Пан Коркоран також його дивився, доки не перемкнули канал, — пояснила Камілла.

— Чим воно закінчилося?

— А скільки ви встигли побачити?

— До того моменту, як вони потрапляють у гірську лабораторію. І молоді завзяті науковці напосіли на старого циніка, котрий не хотів допомагати.

Я саме переповідав їм розв’язку, коли крізь натовп несподівано проштовхався Клоук Рейберн. Я змовк, гадаючи, що він прямує до нас із двійнятами, але натомість він просто кивнув мимохідь і підійшов до Генрі, який саме стояв на краю ґанку.

— Послухай, — промовив він, — у мене не вийшло вчора з тобою переговорити. Я зв’язався з тими хлопцями з Нью-Йорка, і вони кажуть, що Банні в них не було.

Якусь мить Генрі мовчав, а потім сказав:

— Мені здавалося, ти стверджував, що не можеш із ними зв’язатися.

— Ну, взагалі-то це можливо, але велика морока. Але хай там як, вони його не бачили.

— Звідки ти знаєш?

— Що?

— Мені здавалося, ти стверджував, ніби жодному їхньому слову не можна вірити.

— Справді? — Клоук виглядав щиро здивованим.

— Так.

— Ти от мене послухай, — Рейберн зняв сонцезахисні окуляри, за якими ховалися налиті кров’ю та припухлі очі, — ці хлопці не брешуть. Я про це раніше якось не подумав, та й не так багато часу ще збігло, але історія розійшлася нью-йоркськими газетами. Якби вони й справді щось із ним зробили, то не сиділи б у тій квартирі, не відповідали б на мої дзвінки… Агов, а що не так? — занервував він, коли Генрі не відповів. — Ти ж нікому нічого не розпатякав, правда?

Генрі видав якийсь утробний звук, який міг означати що завгодно.

— Що?

— Ніхто не цікавився, — відказав Генрі.

І при цьому вираз його обличчя залишився абсолютно непроникним. Очевидно розчарований Клоук зачекав на якесь продовження. Зрештою, ніби захищаючись, знов одягнув окуляри.

— Що ж, — промовив він, — ну то гаразд. Побачимося.

Після того як пішов Клоук, до Генрі, обличчям якого блукав дивний вираз, повернувся Френсіс:

— Що, в біса, ти вже намислив?

Але Генрі нічого не відповів.

День минув, наче вві сні. Голоси, гавкіт собак, лопотіння гелікоптера вгорі. Здійнявся дужий вітер, що тепер шумів у кронах дерев, немов океан. Гвинтокрил прислали з головного управління поліції штату Нью-Йорк в Олбані. Хтось нам сказав, що він обладнаний спеціальними інфрачервоними сенсорами — тепловізором. Ще одна людина на добровільних засадах надала в користування «надлегкий» літальний апарат, який тепер сновигав над головами, мало не торкаючись вершечків дерев. Сьогодні всіх уже по-справжньому поділили на окремі загони зі своїми командирами, озброєними мегафонами, які тепер хвиля за хвилею маршували засніженими пагорбами.

Лани, пасовиська, густо порослі підліском горби. Із кожним кроком до узгір’я підйом ставав усе крутіший. Долину під нами заслав густий туман, і вона перетворилася на димний казанок з окропом, що вже взявся білою піною, над якою різко виділялися тільки маківки дерев, — немовби ілюстрація з Данте. Мало-помалу ми спускалися вниз, і світ зникав з-перед очей. Поруч добре, майже гіперреалістично виднівся червонощокий засапаний Чарльз, а от уже трохи далі в серпанку масивний Генрі дивним робом ніби втрачав матеріальність і більше скидався на примару.

За декілька годин, коли шлях знову пішов угору, ми натрапили на ар’єргард іншої, трохи меншої пошукової групи. Деякі її учасники мене подивували та зворушили своєю присутністю. Так, серед них були Мартін Гоффер, підстаркуватий видатний викладач із музичного відділення, жіночка середнього віку, яка перевіряла посвідчення в черзі на обід, що сьогодні мала незбагненно трагічний вигляд у простім пальті, доктор Роланд, котрий сякався так гучно, що я почув його з відстані.

— Гляньте, — промовив Чарльз, — невже це Джуліан?

— Де?

— Не може бути, — озвався Генрі.

Виявилося, що може. Характерно, що Джуліан удавав, ніби не помічає нас, аж доки ми наблизилися настільки, що ігнорувати нашу присутність і далі стало неможливим. Він дослухався до крихітної панянки з лисячим лицем, котра, наскільки мені відомо, була комендантом одного з гуртожитків.

— Ого! — зімітувавши здивування, вигукнув він, коли вона договорила. — А ви звідки взялися? Ви знайомі з пані О’Рурк?

Пані О’Рурк сором’язливо всміхнулася:

— А я всіх цих дітей уже бачила. Їм здається, що така обслуга, як я, їх не замічає, а я на лице їх знаю.

— Хотілось би в це вірити, — проказав Чарльз. — Ви ж мене не забули, правда? Бішоп-Гаус, десята кімната?

Він промовив ці слова з такою теплотою, що жіночка аж зашарілася.

— Аякже, пам’ятаю. Ви крали в мене віники.

Під час цього