Читати книгу - "Бог-Імператор Дюни"

Сіона промовила:

— Ми не зобов’язані гратися в старі культові ігри. Відведіть нас до наших помешкань.

Нейла зніяковіло опустила голову й сказала, не дивлячись на Сіону:

— Командирко, є дещо, про що я не посміла вам розповісти.

— Ти мусиш упевнитися, що ми зостанемося у цій помийній ямі? — спитала Сіона.

— О ні! — Нейла глянула вгору, Сіоні в обличчя. — Куди ж ви звідси підете? Вибратися на стіну неможливо, і за нею однаково є тільки річка. А в протилежному напрямку Сар’єр. О ні… це дещо інше.

Нейла труснула головою.

— Якось вичав це з себе, — буркнула Сіона.

— Командирко, я дістала найсуворіші накази, яких не посмію порушити. — Нейла глянула на решту членів загону, тоді знову на Сіону. — Ви і… Дункан Айдаго маєте бути поселені разом.

— Це наказ мого батька?

— Леді командирко, мені повідомили, що це накази самого Бога-Імператора, і ми не можемо не підкоритися їм.

Сіона втупила погляд в Айдаго.

— Пам’ятаєш моє попередження, Дункане, коли ми востаннє розмовляли в Цитаделі?

— Мої руки при мені й роблять те, чого я хочу, — відрізав Айдаго. — Не думаю, що ти маєш якісь сумніви щодо моїх бажань!

Вона коротко кивнула головою, відвернулася від нього й глянула на Ґаруна.

— Яка різниця, де спати в цьому огидному місці? Веди нас до наших помешкань.

Реакція Ґаруна здалася Айдаго чарівною. Наїб обернув голову до гхоли, затінивши обличчя фрименським каптуром, а тоді нишком по-змовницьки підморгнув. Лише тоді повів їх кальною вулицею.

* * *

Якою є найбезпосередніша небезпека для мого правління? Я вам скажу. Це справжній провидець, особа, що стояла в присутності Бога з повним усвідомленням того, де вона стоїть. Провидчий екстаз вивільняє енергію, що, подібно до енергії сексу, байдужа до всього, крім творіння. Один акт творіння може бути схожим на інший. Усе залежить від видіння.

Викрадені журнали

Лето лежав без повозу на високому захищеному балконі вежі Малої Цитаделі, стримуючи роздратування, викликане, як він знав, необхідними запізненнями, що відкладали його одруження з Хві Норі. Він дивився на південний захід. Десь там, за потемнілим горизонтом, Дункан, Сіона та їхні супутники провели вже шість днів у селі Туоно.

«Ці запізнення — моя провина, — подумав Лето. — Це я змінив місце шлюбу, тому бідний Монео мусив переглянути всі приготування».

І тепер, звичайно, додалася справа Малкі.

Жодної з цих необхідностей не можна було пояснити Монео, — той, як це було чутно, метушився в центральному покої орлиного гнізда, переймаючись своєю відсутністю на командному посту, звідки він керував святковими приготуваннями. Монео так усім переймався!

Лето глянув у бік призахідного сонця. Воно низько стояло над обрієм, за час останньої бурі зблякнувши до тьмяно-оранжевої барви. Дощ причаївся у низьких хмарах на півдні за Сар’єром. У затяжній тиші Лето стежив за цим дощем, що тягся без початку і кінця. Хмари розросталися на тлі суворого сірого неба, дощ спадав помітними струменями. Він почувався оповитим спогадами, що прийшли непрошені. Тяжко було струснути з себе цей настрій, тож він пробурмотів закарбовані в пам’яті рядки древнього вірша.

— Ви щось казали, Владико? — Голос Монео пролунав поблизу Лето. Розплющивши очі, Лето побачив вірного мажордома, що стояв, уважно чекаючи.

Лето переклав на галах промовлені ним слова:

— Соловей звив гніздо на сливі, але що ж він робитиме з вітром?

— Це питання, Владико?

— Це древнє питання. Відповідь проста. Хай соловей тримається своїх квітів.

— Я не розумію, Владико.

— Перестань говорити тривіальні речі, Монео. Мене дратує, коли ти це робиш.

— Пробачте мені, Владико.

— А що ще я можу зробити? — Лето вивчав опущене донизу обличчя Монео. — Ми з тобою, Монео, хай там як, але влаштовуємо добрий театр.

Монео зиркнув на обличчя Лето.

— Владико?

— Ритуали релігійних свят Вакха були зародком грецького театру, Монео. Релігія часто веде до театру. А з нас вийде добрий театр.

Лето знову відвернувся та глянув на південно-західний обрій.

Зараз там вітер нагромаджував хмари. Лето прислухався, чи чути шум, з яким пісок зсипається з дюн, але в орлиному гнізді вежі не було нічого, крім лункої тиші, за якою шипів найтихіший із тихих вітрів.

— Хмари, — прошепотів він. — Я ще раз випив би чашу місячного світла, і древнє море котиться біля моїх ніг, тонкі хмари притулилися до стемнілого неба, і синьо-сірий плащ довкола моїх пліч, і кінське іржання поблизу.

— Мій Владика стурбований, — сказав Монео. Співчуття в його голосі болісно різонуло Лето.

— Яскраві тіні мого минулого, — промовив Лето. — Ніколи не дадуть мені спокою. Я слухав заспокійливий звук, звук надвечірнього дзвону із маленького містечка, і він сказав мені лише те, що я — мелодія і душа цього місця.

Доки він говорив, темрява оповила вежу. Довкола них запалало автоматично ввімкнуте світло. Лето перевів увагу назовні, де тонка динна скибка Першого місяця пливла над хмарами, а відбите від планети оранжеве світло вимальовувало повне коло супутника.

— Владико, навіщо ми сюди прибули? — спитав Монео. — Чому ви мені не кажете?

— Я хотів скористатися з того, що це застане тебе зненацька, — відповів Лето. — Невдовзі тут сяде ліхтер Гільдії. Рибомовки привезуть мені Малкі.

Монео зробив глибокий ковток повітря і на мить його затримав, перш ніж видихнути.

— Дядько… Хві? Цей Малкі?

— Ти здивований, що я тебе про це не попередив, — сказав Лето.

Монео відчув, як його пройняло холодом.

— Владико, якщо ви хочете зберегти це в таємниці від…

— Монео? — озвався Лето тоном м’якого умовляння. — Я знаю, що Малкі пропонував тобі більші спокуси, ніж будь-хто інший…

— Владико! Я ніколи…

— Я знаю це, Монео. — Знову той лагідний тон. — Але несподіванка струснула твоїми спогадами, ожививши їх. Тепер ти готовий до всього, чого я можу від тебе вимагати.

— Що… що мій Владика…

— Можливо, нам доведеться позбутися Малкі. Він наша проблема.

— Я? Ви хотіли б, щоб я…

— Можливо.

Монео проковтнув слину, тоді заговорив:

— Превелебна Мати…

— Антеак мертва. Вона добре