Читати книгу - "Пробудження Левіафана"

зап’ясток і лікоть, аби підопічний не задушив їх. Вони не знали, як сплутати когось шматком мотузки за горло так, аби затриманий не задушив сам себе, випадково або ні. Половина з них навіть не знали, як завалити когось на підлогу. Міллерові це було легко, мов знайома з дитинства гра. За п’ять годин він відшукав тільки у науковців двадцять захованих лез. Та ледь міг думати про це.

Прибула друга хвиля транспортів: пасажирські борти, що з виду були готові випустити повітря у вакуум, якщо ви плюнете на них, збирачі решток, що вже розбирали екранування і надбудови, кораблі постачання, що пакували точне обладнання, грабували склади медикаментів та харчів. Поки звістка про штурм досягне Землі, станцію розберуть до кісток, а її мешканців сховають у неліцензованих камерах утримання по всьому Поясу.

Звісно, «Протоґен» дізнається швидше. Їхні пости розташовано значно ближче Землі. Мав місце певний розрахунок часу і можливої потужності удару у відповідь. Математика піратства і війни. Міллер її знав, та не дозволяв цьому себе хвилювати. Тут вже рішення мають приймати Фред і його штурмовики. Бо Джо вже забагато ініціативи проявив на сьогодні.

Постлюдський.

Це слово спливало на поверхню медіа кожні п’ять чи шість років і щоразу мало різне значення.

Гормон для відновлення нервової тканини? Постлюдський. Секс-роботи із вбудованим псевдоінтелектом? Постлюдські. Самоорганізація мережевої адресації? Постлюдська. Це було слово з рекламної листівки, бездиханне та пусте, і все, що на його думку, воно значило – то що люди, які його використовували, мали замало розуміння справжніх можливостей людства.

Тепер, коли він етапував тузень заручників у формі «Протоґену» до транспорту, який йшов бозна куди, слово набуло нового значення.

Та чи ти ще людина?

Все постлюдське означало, образно кажучи, те, на кого ти перетворювався, коли переставав бути людиною. Якщо протомолекулу не рахувати, «Протоґен» не рахувати, Дрездена і його Менгельсько17-Чингізханські самовпевнені фантазії не рахувати, то, міркував детектив, він, можливо, йшов на випередження. Мо, він вже роками був постлюдиною.

Момент, коли максимальна небезпека при мінімальній користі загрожувала операції, настав за сорок годин. АЗП розтягли станцію до кістяка, і вже був час ушиватися, поки ніхто не прилетів з помстою на думці. Міллер сидів у протиперевантажувальному кріслі, в його крові догорали залишки амфетамінів, а його свідомість коливалася на межі психозу втоми. Подушкою на обличчя навалилася гравітація прискорення. Він ледь розумів, що плаче. Та це нічого не означало.

Перед мутним поглядом детектива знову заговорив Дрезден, він сходив обіцянками та брехнею, напівправдою та прозорливістю. Слова стали видимими, мов темний дим, який злипався в рідкі чорні патьоки протомолекули. Її нитки потягнулися до Голдена, Амоса, Наомі. Він намагався намацати свого пістоля, зупинити це, зробити звичну справу.

Він прокинувся від власного зойку відчаю та пам’ятав, що майже виграв.

Жулі сиділа поруч, тримаючи прохолодну руку на його чолі. Її посмішка була ніжною, розуміючою. Вона все пробачала.

Спи, сказала вона, і його свідомість провалилася в глибоку темінь.

***

– Ой, Пампа! – сказав Діоґо. – Давай вже тудой-сюдой.

Це був десятий детективів ранок на Тихо та сьома ночівля в апартаментах Діоґо, тісних, мов туалет. І по тону в голосі парубка – один з останніх. Риба і кумпанія починають пахнути на третій день. Він скотився з тонкого ліжка, провів пальцями по волоссю і кивнув. Діоґо роздягнувся і мовчки заповз в ліжко. Від нього несло випивкою та дешевою гідропонною марьванною.

Темінал Міллера повідомив, що наразі друга зміна завершилася дві години тому, а третя ранком пройшла на половину. Він зібрав своє манаття у валізу, вимкнув світло над Діоґо, що вже хропів, і почвалав до суспільної бані, щоб витратити щось із залишків на те, аби виглядати менш безхатченком.

Приємним сюрпризом, що чекав на нього по поверненню на станцію Тихо, була сума грошей на його рахунку. АЗП в обличчі Фреда Джонсона заплатило йому за час, проведений на Тоті. Він цього не просив і частина його свідомості хотіла повернути ці гроші. Якби була альтернатива, то так би він і вчинив. Альтернативи не було, тож він розтягував капітал і посміювався над іронією становища: теперки він і капітан Шаддід отримували гроші з одного джерела.

Перші декілька днів по його поверненню на Тихо Міллер очікував побачити про атаку на Тот в новинах. Щось на кшталт ЗЕМНА КОРПОРАЦІЯ ВТРАЧАЄ ДОСЛІДНИЦЬКУ СТАНЦІЮ ЧЕРЕЗ БОЖЕВІЛЬНИХ АСТЕРОЇДЯН абощо. Він мав відшукати роботу або нічліг, який не був би милостинею. Але він ніяк не міг зібратися. Варт було на хвильку присісти в барі чи лаунжі подивитися новини – і години минали без сліду.

Марсіянський флот постраждав від серії виснажливих атак белтерів. Півтони надприскореного гравію змусили два крейсери змінити курс. Зменшення обсягів добування води в кільцях Сатурна було наслідком або незаконної зупинки робіт, або природною відповіддю на зростаючу потребу в безпеці. Дві операції з видобутку льоду під керівництвом Землі були атаковані і Марсом, і АЗП. Чотири сотні людей загинуло. Земна блокада Марса тяглася третій місяць. Коаліція науковців і спеціалістів з терраформінгу в один голос кричали, що каскадні процеси в небезпеці, і якщо навіть війна закінчиться за рік чи два, втрата постачання відкине зусилля з терраформінгу на покоління назад. Щодо Ероса – то тут усі звинувачували усіх. Станції Тот не існувало.

Хоч вона, звісно, була.

Позаяк більшість флоту Марса лишилося біля зовнішніх планет, земна осада була досить крихкою. Часу залишалось мало. Кораблі Червоної Планети могли або йти додому і зустрітися з земними противниками – дещо старішими, дещо повільнішими, але значно чисельнішими, або йти прямо до планети. Земля залишалась джерелом тисячі речей, які не могли рости ще десь, але якщо хтось стане щасливим або набереться самовпевненості чи розпачу, то швиргання скель у гравітаційні колодязі не забариться.

Але це все було відвертанням уваги.

Якраз в тему був старий анекдот. Міллер не пам’ятав, де він його почув. На похороні свого батька дівчина зустрічає справді красивого хлопця. Вони розмовляють, знаходять спільну мову, але він зникає до того, як їй вдається узяти його номер. Дівчина не знає, як знайти того парубка.

Тож за тиждень вона вбиває власну матір.

У цьому місці можна сміятися.

Це була логіка «Протоґену», Дрездена, Тота. Ось є проблема, кажуть вони самі собі, і ось є рішення. Факт пролиття невинної крові був таким же тривіальним, як шрифт звітів, в яких про це йшлося. Вони від’єднали себе від людства. Відімкнули кластери клітин у мізках, що робили інші життя, крім їхніх