Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

— А от я, тату, так і не розумію, чому це ми повинні виправдовувати англійців, які використовують цих дикунів у своїх інтересах на війні, і засуджувати за це ж саме французів. Яка ж між ними різниця?

— Ще й яка, дочко, хоча, можливо, ти її не здатна побачити. По-перше, англійці за своєю вдачею уважні до інших і людяні, а французи — жорстокі й боягузливі.

— І ще додай, шуряче, що вони готові танцювати з ранку й до самого вечора, дай їм тільки волю.

— Щира правда,— цілком серйозно погодився сержант.

— Але ж, тату, все це аж ніяк не змінює суті справи. Якщо французи роблять погано, підцуплюючи цих дикунів, аби вони вигрібали за них жар з вогню, то чому ми повинні виправдовувати за це ж саме англійців? Адже ж правда, Слідопите?

— Таки правда... Таки правда. Я ніколи не заступався за тих, котрі галасливо звинувачують французів у тому, що ми самі теж робимо. Щоправда, воно, безумовно, ганебніше бути в спілці з мінгами, ніж у спілці з делаварами. Коли б це благородне плем’я не було винищене, я не вважав би за гріх послати його боротися з нашими ворогами.

— Але ж вони вбивають і скальпують молодих і старих, жінок І дітей!

— Така вже їхня вдача, Мейбл, і за це їх не можна засуджувати. Вдача є вдача, хоча в різних племен вона й проявляється по різному. Ось я, наприклад, білий і намагаюся дотримуватися звичаїв білих.

— Все це так незбагненно для мене,— призналася Мейбл.— По-моєму, те, що вважається законним для короля Георга, треба, щоб було законне і для короля Людовіка...

— Справжнє ім’я французького короля — Капут,— поправив Мейбл, давлячись олениною, Кеп.— Раз у мене на борту був пасажиром один дуже вчений чоловік, то він казав мені, що всі ці Людовіки — тринадцятий, чотирнадцятий і п’ятнадцятий — були великі шахраї, і справжнім їхнім прізвищем було Капут[116], що по-їхньому означає «голова». Вже тільки за одне це вони заслужили, щоб їх підвести до бантин і одного за одним перевішати, коли настане слушний час.

— Ну, це вже щось схоже на скальпування, у кожному разі — це теж прояв своєрідної людської натури,— зауважив Слідопит не без подиву, ніби він уперше почув щось цілком нове для себе.— Тепер я цих шахраїв нищитиму без усяких докорів сумління, хоча, повинен сказати, досі теж я з ними не дуже панькався.

Оскільки всі співрозмовники, за винятком однієї Мейбл, прийшли, здавалося, до спільної думки, ніхто більше не вважав за потрібне обговорювати далі зачеплену тему. І справді, погляди трьох наших чоловіків мало чим відрізнялися від поглядів великої маси інших людей, котрі, як і вони, про все були схильні судити упереджено, без глибокого знання справи і справедливості. З огляду тільки на це, може, й не варто було б наводити всю їхню розмову, коли б вона якоюсь мірою не стосувалася наступних подій нашої повісті, а їхні погляди не проливали світло на мотиви, що керували їхніми вчинками.

Щойно скінчилася вечеря, сержант попрощався зі своїми гістьми і зостався наодинці з дочкою. Між ними відбулася довга й сердечна розмова. Сержант від природи був не з тих, що легко розчулюються, проте зараз, перед цією незвичайною операцією, в його душі раптом прокинулися почуття, яких він досі не знав. Так уже воно ведеться, що солдат чи матрос, доки сам виконує накази командирів, якось менше думає про небезпеку, на яку наражається. Та досить йому взяти на себе відповідальність командира, як його відразу починають мучити сумніви щодо успіху дорученої йому операції. Тепер він, може, не стільки піклується своєю власною долею, скільки долею своїх підлеглих, і легше піддається зневірі, яка послаблює його рішучість. Так-було цього разу і з сержантом Дангемом, який замість прагнути, як завжди, перемоги, раптом відчув, що може навіки розлучитися зі своєю дочкою.

Ніколи ще Мейбл не здавалася йому такою прекрасною, як у цей вечір. Мабуть, це було тому, що досі їй просто не випадала нагода показати всі свої найкращі риси, а може, й тому, що сьогодні, як ніколи, їй чомусь до глибини душі стало жаль свого немолодого вже батька, який уперше відгукнувся на її почуття такою ніжною батьківською любов’ю. У її стосунках з батьком завжди бракувало невимушеності, до того ж її велика перевага над ним в освіті та вихованні утворила між ними справжню прірву, яка ще більше поглиблювалася через його військову суворість, набуту впродовж багаторічного й тісного спілкування з рядовими солдатами, котрих можна було тримати в покорі тільки за допомогою жорстокої дисципліни. Цього ж разу, коли вони зосталися самі по вечері, розмова між ними мало-помалу набрала більшої щиросердості, ніж будь-коли, і невдовзі Мейбл з радістю відчула у батькових словах таку ніжність, якої в глибині душі жадала від першого дня свого приїзду.

— То мати моя була майже така на зріст, як і я? — промовила Мейбл, пестливо тримаючи батькову руку в своїх руках і дивлячись на нього із слізьми в очах.— А я чомусь вважала, що вона була вища за мене.

— Дітям майже завжди так здається, Мейбл. Звичка дивитися з повагою на батьків призводить до того, що вони видаються їм взагалі більшими і вищими, ніж насправді. Твоя мати, дочко, була точнісінько така заввишки, як ти.

— А які у матері були очі, тату?

— Такі ж, як і в тебе,— голубі, лагідні й привітні, хоч, може, й не такі веселі.

— У моїх очах назавжди погасне веселість, якщо ви не вбережете себе в цій операції, таточку.

— Дякую, Мейбл... Гм... дякую, дочко, але я мушу виконувати свій обов’язок. Так хочеться, щоб ти гарно прилаштувалася в житті й вийшла заміж, поки ми ще в Освего! Тоді мені було б уже зовсім легко на душі.

— Заміж! За кого ж, тату?

— Ти знаєш того, кого я хотів бачити твоїм чоловіком. Звичайно, ти можеш знайти й привітнішого, і краще зодягнутого, але людини вірнішої і розумнішої за нього ніколи не знайти.

— Невже ніколи, тату?

— Принаймні я не думаю, щоб знайшлися рівні Слідопитові.

— А нащо мені зараз той заміж: адже ви одинокий, і я можу доглянути вас до смерті.

— Хай бог благословить тебе, Мейбл!.. Я знаю, що ти б доглянула мене, і не засуджую тебе, бо