Читати книгу - "Павло Скоропадський — останній гетьман України"

Наприкінці червня 1941 року з’явилися чутки про те, що Німеччина визнає незалежну Україну в кордонах 1918 року і поверне до Києва гетьмана Скоропадського.

Його конкуренти мельниківці з похідних груп ОУН(М) 1941 року отаборились у захопленому фашистами Києві й намагалися самостійно вести переговори про відновлення державності України. ОУН (бандерівців) після самостійного проголошення незалежності України у червні 1941 року зазнала великих втрат, після арештів німцями Степана Бандери та Ярослава Стецька.

На початку 1942 року, коли в Україні тривали арешти і страти лідерів ОУН(М) та ОУН(Б), гетьман відмовився підписати меморандум протесту проти німецьких репресій, який підписали митрополит Української греко-католицької церкви Шептицький, Українська національна Рада, лідери ОУН(М) та уряду УНР у екзилі. Але згодом з’явився окремий лист Скоропадського до міністерства закордонних справ рейху, в якому він вказує на шкідливу гру окремих чиновників Німеччини навколо українського питання. Скоропадський піддав осуду всіх тих, хто підштовхував населення до повстання проти фашистів… а 1943 року Павло Петрович висловив жаль з приводу того, що українці не воюють у союзі з фашистами проти СРСР.

Із німецького донесення про події в СРСР (14/ХІ 19421), що наводиться істориком В. Косиком: «Скоропадський має певну популярність у людей похилого віку і серед місцевої інтелігенції. Оскільки він викликає лише невелику симпатію серед молоді, то виглядає, що його політична течія приречена зникнути зі смертю старшого покоління». Інше німецьке донесення твердить: «Гетьман Скоропадський весь час сподівається стати в найближчому майбутньому вождем усіх українців… Деякі прихильники Скоропадського заявляють, що, на їхню думку, не тільки Німеччина, а й Англія повинна вважатися такою державою, яка зможе надати допомогу у створенні Української національної держави, якщо Німеччина програє війну…»

Коли гавляйтер України Еріх Кох видав меморандум, який заперечував існування української історії, культури і здатність українців до державного життя, гетьман виступив із заявою: «Мій нарід гордий і волелюбний, він ніколи не буде рабом, його стремління — вільна Україна».

Вважається, що під час війни гетьман відправив в Україну до Тараса Боровця-Бульби дипломатичну місію, яка у серпні 1942 року досягла домовленостей про долю гетьманців у лавах Української повстанської армії «Поліська Січ». Із перших місяців війни Боровець-Бульба вів політику боротьби проти німецьких військ та совєтської «партизанки». До «Поліської Січі» прибули гетьманські офіцери: полковник Совенко та полковник Трейко, які увійшли до штабу «Поліської Січі». Гетьманці воювали разом із Боровцем-Бульбою до серпня 1943 року, поки «Січ» не захопили бандерівці. Трейко та Совенко перейшли до лав УПА, перший став працювати у розвідувальному секторі армії та дослужився до генерала УПА, другий — опинився при штабі УПА і згодом був призначений комендантом оборони запілля.

У той же час Організація українських націоналістів (бандерівці) вирішила проводити безкомпромісну боротьбу проти гетьманців. Другі Великі збори ОУН(Б) у квітні 1941 року ухвалили рішення про те, що ОУН(Б) буде боротися «…проти опортуністичних партій та емігрантських груп, зокрема проти дрібноміщанської групи попутників націоналізму А. Мельника, гетьманців, УНР, есерів, есдеків, ундистів, ФНЕ, радикалів, клерикалів та ін.». А у травні 1943 року провід ОУН(Б) прийняв рішення про негайну ліквідацію гетьмана (організацію терористичного акту) у разі появи Павла Петровича в Україні.

За дорученням гетьмана полковник Варфоломій Євтимович з осені 1939 року працював для створення комітету по взаєморозумінню українських емігрантських кіл у Кракові (територія окупованої фашистами Польщі). Але після оприлюднення акту про створення Української держави 30 червня 1941 року Євтимовича разом із групою краківських гетьманців було заарештовано. Після піврічного ув’язнення клопотаннями Скоропадського Євтимовича було звільнено. Але 1943 року Євтимович перейшов до УПА, працював у вишкільному відділі Крайового штабу Львівського краю у Головному штабі УПА. Німецька поліція знову заарештувала Євтимовича 1944 року, і Скоропадський знову врятував його від неминучого покарання.

Історики вважають, що гетьману вдалося встановити свій вплив на українську бойову організацію «Фронт української революції» (ФУР), що почала свою діяльність в окупованій німцями Україні. Про «ФУР», який виявився маловпливовим політичним об’єднанням, зараз мало що відомо. «ФУР» було створено Володимиром Яворенком-Явором, і діяв він на території південної Волині, контролюючи землі Крем’янеччини. Яворенко у минулому був лейтенантом Червоної армії, що «загубився» при відступі радянських військ. Він зміг організувати на Крем’янеччині невеличкий партизанський загін у 300–600 бійців, які діяли на Волині та Галичині. «ФУР» мав свою друкарню, яка виготовляла листівки. За рішенням Проводу ОУН (Б), сітка провідника бандерівців «Крук» вела справжню війну проти загону Яворенка і 1944 року ліквідувала «ФУР», вбивши самого Яворенка.

Серед учених існує думка, що Скоропадський, користуючись власним авторитетом, 1944 року домігся від фашистів звільнення з концтаборів своїх конкурентів: Бандери, Мельника, Стецька та ще багатьох українських в’язнів. Але чи так усе було? Можливо, дослідники знову підхопили чергову гетьманську легенду.

У вересні 1944 року Розенберґ пропонував призначити Скоропадського головою «Українського національного комітету», те саме вони пропонували Бандері. Обергрупен-фюрер СС Берґер (керівник відділу східної політики Головного управління безпеки і керівник головного відділу політики у Східному міністерстві) почав перемови з іншими українськими діячами: А. Лівицьким, І. Мазепою, А. Мельником, С. Бандерою, Т. Боровцем-Бульбою та ін. Берґер тиснув на керівників націоналістичних угруповань з тим, щоб вони приєдналися до генерала Власова, але «українці» вимагали від німців «відтворення державності України».

Кандидатура Скоропадського була «забракована» органами СС, тому що він «має недостатній вплив на сучасне покоління». Німці аналізували: «На користь Скоропадського говорить його попередня посада гетьмана України, абсолютна лояльність щодо Німеччини та політична безкорисливість. Скоропадському 71 рік, і він міг би вести набагато спокійніше життя, далеке від політики. Якщо ж він пропонує свою кандидатуру, то робить це виключно заради справи. Він є поважною постаттю і, можливо, силою свого авторитету міг би тримати в рамках усі українські течії і партії. У всякому разі він був би особистістю, яку цілком можна було б поставити поруч з Власовим. Проти Скоропадського говорить те, що його минуле могло б у деяких моментах слугувати радянській пропаганді».

Павло Петрович згодився очолити «Комітет» і пропонував через своїх посередників умовити Мельника та Бандеру увійти у кабінет Скоропадського. Бандера і Мельник рішуче відкинули цю ідею, заявивши, що вони не будуть співпрацювати із Скоропадським. Згодом «Комітет» очолив генерал Павло Шандрук.

Весь час перебування Адольфа Гітлера при владі у Німеччині Скоропадський одержував велику державну