Читати книгу - "Пташиний спів"

— Що ви збираєтеся робити в Ам’єні? — запитав він Елліса.

— Не знаю. Я вперше їду у відпустку. Не уявляю, наскільки нормальне там життя. Я думаю, що хотів би сходити у театр. Що б ви порадили?

Стівен знизав плечима.

— Більшість людей спочатку ідуть пити, а потім У бордель.

Елліс насупився.

— Не думаю, що мені це підходить.

Стівен засміявся.

— Що саме? Випивка?

— Ні. Оте, інше.

— Думаю, що від вас цього чекають. Армія вважає, що регулярні зустрічі з жінками корисні для здоров’я. Військова поліція дозволяє борделі.

— А ви що? Підете? — у запитанні Елліса звучав виклик.

— Ні, мені це зовсім не цікаво, — хитнув головою Стівен.

— Ну от і я не піду, — сказав Елліс.

— А кому ви пишете листа?

— Матері.

Стівен всміхнувся.

— Тоді я запитав вас у неслушний момент. Але в бар я точно піду. І ви маєте дозволити мені пригостити вас шампанським. З цього і почнемо.

Коли поїзд прибув на вокзал, Стівен спочатку його не пізнав. Він був готовий до напливу спогадів, але ні. На платформі він підняв голову, подивився на склепіння даху, а потім оглянув зал. Вони з Ізабель від’їжджали з іншої платформи, у дальньому кінці вокзалу. Він пам’ятав, як з вікна вагону роздивлявся зелені двері, поки чекали відправлення поїзда. Він глипнув на інший бік колій і побачив їх такими ж, як і тоді.

Коли вони з Еллісом вийшли на бруковану привокзальну площу, була вже середина дня. День видався похмурий, але з першими ознаками на дорогах послаблення шестимісячної зими. Дощ ущух, і вітер вже не щипав холодом.

Вони пішли до собору. На деяких будівлях артилерійський обстріл залишив свої сліди. Звідси до німецької лінії фронту було лише кілька миль, і Ам’єн страждав від хвиль воєнних наступів. Лише нещодавно тут стало безпечно після просування союзників уперед: обстріл закінчився, і місцеві підприємці намагалися отримати якийсь прибуток від знову спокійного регіону на Соммі. Знов відчинялися крамниці, комендантський час о восьмій залишився в минулому, і бари та ресторани знов наповнювалися людьми.

Стівен з великим інтересом роздивлявся знайомі вулиці. Незважаючи на те що іноді в будівлі не вистачало стіни або на кам’яній кладці чорніли підпалини, місто майже не змінилося. Не те щоб він ясно уявляв собі усе як воно було сім років тому, бо мало думав про місто відтоді, як був тут востаннє, але, простуючи знайомими вулицями, пригадував їх.

На розі вулиць стояв дім з дерев’яними балками, крізь вікна якого одного разу Ізабель почула мелодію, котра зворушила її, проте не чоловікового друга Берара. Праворуч, якщо пройтися вниз вузьким провулком, був ресторан, де Стівен часто обідав. Можливо, його улюблений столик біля вікна і досі там, як і парижанин за стійкою.

— Еллісе, ви не заперечуєте, якщо ми завернемо туди? Я пам’ятаю тут одне кафе.

— Ну тільки якщо у них є шампанське. А як називається? Не «Гобер»? Мені рекомендували його.

— Я не пам’ятаю назву. Знаю тільки, що його власник колись тримав кафетерій на площі Одеон у Парижі.

Вони підійшли, і Стівен зазирнув крізь вікно всередину. Дерев’яних кабінок більше не було. З одного боку розташовувалась барна стійка, а з іншого — стояли дешеві на вигляд столики зі стільцями. Він штовхнув двері — легку дерев’яну конструкцію зі склом, закритим металевою сіткою. Вони зашурхотіли по кам’яній підлозі. Усередині не було нікого. Вони підійшли до бару з майже порожніми полицями на стіні.

У маленькій кімнаті в задній частині залу, двері якої були прочинені, починалися сходи, якими насилу спускався лисий чоловік з виснаженим обличчям та у брудному фартусі. З його нижньої губи звисала цигарка. Чоловік щось буркнув, вітаючись, і Стівен замовив два пива.

— Ви знаєте, що сталося з чоловіком, який був власником цього кафе? — запитав Стівен.

— Він у Німеччині. Полонений. У чотирнадцятому році німці робили облави.

— На кого?

— На усіх чоловіків у Ам’єні. Це коли вони захопили місто.

Стівен узяв пиво.

— Тобто німці усіх чоловіків у місті забрали до Німеччини?

Той знизав плечима.

— Тільки дурних. І боягузів. Усі інші домовилися.

— А ви? — запитав Стівен.

— А я застарий — їх старі не цікавили.

— Що він каже? — запитав Елліс.

— Він каже, що того чоловіка, який володів рестораном раніше, забрали до Німеччини. Тут зараз не дуже, правда? А раніше у кафе було дуже жваво, завжди було повне студентів і таке інше.

Стівен поставив свій келих пива на цинкову поверхню бару, вкриту кільчастими відбитками, яких ніхто не витирав.

Він раптом збагнув, куди подівалися