Читати книгу - "Сибіріада польська"

— У нас Варшава, то так, як у вас Москва, наша столиця.

— Ти не був часом у тій Варшаві?

— Не трапилося, замалий був.

— А я ніколи в житті жодного міста не бачила, залізницею не їхала. Від народження лише Каєн, Бірюса й тайга... Островський Владислав Казимирович, мій чоловік, мого чоловіка звали Казимирович по батькові, поляк...

Вози з поляками віддалялися від Бірюси. Стєша, немов статуя, стояла на поромі оперта на весло і, прикриваючи очі, дивилася їм услід. У цій від’їзній возні, мабуть, навіть Сташека не помітила. Здригнулася, коли хлопець відважився врешті і взяв її руку, поцілував.

— Стасіку! Синку! Що ти, не треба, що ти, синку... — Нахилилася, взяла його щоки у шершаві, спрацьовані руки і цілувала його в лоб, в очі. — Прощай, синку, прощай, Стасю! А тепер біжи, біжи, синку, бо вже далеко від тебе від’їхали. І з Богом, Стасю, з Богом! А не забудь там у Польщі Варшаву відвідати! І Бірюсу, Стешу з Каєна не забудь!

— Не забуду, тітко Стєшо, не забуду!

До Шиткіно волоклися довго. Дорога через тайгу важка. Село від села на багато верств. Найчастіше ночували над берегами ріки, під голим небом. Не падав дощ, ночі були теплі. Майстрували курені з гілок ялини, розпалювали вогнища, варили ввечері гарячу їжу, найчастіше назбирані по дорозі гриби. Заїдали ягодами. А якщо до того вдалося часом зловити рибу, варили «уху», що пахла дикою цибулею.

У Шиткіно трохи розгубилися. Навіть таке непоказне сибірське містечко їх, сільських людей, своєю відмінністю лякало і явно бентежило. Де і чого в ньому шукати? А тут кількадесятьом полякам потрібно: квартири, щось тепле поїсти, хоч на ті перші пару днів якось влаштуватися. Візники вивантажили їх перед «Домом колхозніка» і від’їхали. Що тут робити? Радилися, радилися — вирішили, що перші кроки скерують до військкомату. А якщо там про польське військо щось знають, то тоді вирішуватимуть, чи залишитися в Шиткіно і тут шукати роботу, чи помандрувати далі.

До військкомату пішов Шайна з Долиною. Комісар був ще той самий, контужений фронтовик з-під Хан-Хін-Голу. Пам’ять мав добру, бо Шайну пам’ятав. Але на відміну від першої зустрічі, на цей раз до поляків був настроєний похмуро. Навіть їх сісти не запросив. Отже, стояли біля дверей, з шапками в руці. А військовий комісар, не випускаючи з руки телефонної трубки, немов мав саме кудись терміново телефонувати, гостро й коротко їм повідомив:

— Запізнилися. Не беремо вже у це ваше військо. Казали призов поляків припинити. Чому? Наказ є наказ. Я не міністр, щоб усе знати. Читайте газети — там довідаєтесь. Це все! — комісар зайнявся телефоном, стукав в апарат, голосно кричав: «алло, алло».

Долина відважився:

— Громадянине комісаре, йдемо прямо з тайги. Де там якісь газети... то що з тим нашим військом сталося? Де його зараз шукати?

Комісар поклав трубку. Видно, жаль йому їх було, бо і голос дещо став лагіднішим.

— Де того вашого війська шукати, питаєте? А якби я це знав, де воно тепер є те ваше ціле військо. Формувалися в Бузу-луку, за Уралом. А тепер буцімто взяли сраку в жменю і якийсь ваш пан генерал аж до Ірану їх вивів. Андерс чи як там його? Ви чули таке прізвище? Ні? Ну й нема вам чого жалкувати... Тут німець на Кавказ нам пхається, Сталінград штурмує, а той забирає військо і в Іран! Союзник, й... його мать!

Вийшли з військкомату з безнадійним хаосом у головах. То є це наше польське військо в Росії, чи його нема? Найгірше, що знов утратили надію вирватися з сибірської матні. Що робити, що робити? Залишитися в Шиткіно чи мандрувати і шукати щастя далі?

Місцевий міліціонер заінтересувався поляками:

— Хто ви такі? Звідки, куди, навіщо? Пропуски у вас є? — Оглянув папери й вирішив: — З цього виникає, що як спєцпєрєсєлєнци і поляки підпорядковуєтесь НКВС і туди ви повинні звернутися. Або дадуть вам дозвіл на побут і прописку в Шиткіно, або мусите повертати до Каєна.

І забрав усіх мужчин до НКВС. Міліціонер увійшов в будинок, а їм наказав чекати. Це тривало недовго. Але можна собі уявити їх здивування, коли двері відчинилися, вийшов міліціонер, а відразу за ним... Савін, комендант з Калючого у власній особі! У декотрих волосся стало дибом, немов злого духа побачили. Савін широко всміхнувся:

— А, старі знайомі! Здраствуйтє, здраствуйтє. Як то по-польськи говорять: «гора з горою?» Бачу, що все на одному місці всидіти не можете? Носить вас по світі, щастя шукаєте, як цигани мандруєте? А можна знати, куди дорога веде?

Коли отямилися від несподіванки, хоч це й дивно прозвучало, навіть зраділи, що це Савін, що не кажи, але знайомий! Один по одному почали йому пояснювати. Дав їм виговоритися, щоб повідомити:

— Так, правду кажучи, то ви вже НКВС не інтересуєте. Була для поляків амністія, маєте тепер такі самі права, як усі радянські громадяни. А воєнний закон говорить, що кожен громадянин мусить бути десь прописаний, а кожен спроможний до пращі — працювати. З ваших паперів виходить, що ви прописані в Шиткінському районі, отже тільки по вашому районі вільно вам рухатися.

— Розуміємо, пане коменданте, але що ми тепер у незнайомому місті маємо