Читати книгу - "Світло Парижа"

Коли я поїхала до Філіпа, намагалась не думати про Генрі. Хотіла вважати, що не лишаю Філіпа через Генрі, або принаймні через імовірність Генрі, коли, звичайно, така імовірність існувала. Я хотіла піти від Філіпа тому й лише тому, що мені не слід було з ним одружуватись, а Генрі зводив усе нанівець своєю добротою, широкими руками й бородою, яка лоскотала мені обличчя, коли він мене цілував, тому що він міг просто зірвати щось і з'їсти, що люди, з якими він працював, ставилися до нього не зі страхом, а з повагою, бо він збирав біля себе людей тільки тому, що був їм радий. Я не хотіла вважати Генрі причиною нашого розлучення, а коли повернулась до Магнолії, було так, наче ми почали все спочатку і Генрі став для мене, як і все у моєму теперішньому житті, новим і повним сподівань.

— Вані, усе прекрасно й дивно, дякую вам! — промовила я, ковтаючи літній рол з кучерявими листочками городини, м'якою рисовою локшиною й присмаком саду, і всі погодились зі мною, киваючи з набитим їжею ротом.

— Прошу!

— Типово, адже так? Сьогодні у Вані й Генрі вихідний, і вони нас годують, — зауважив Артур, підморгнувши Генрі.

— Я нікого не годую. Я вас усіх спою, — відповів Генрі, узяв келих і ковтнув із нього.

Усі засміялись, а Кейтлін стала на стілець і зааплодувала, а потім, коли всі знов зареготали, ніяково посміхнулась і сіла на місце.

— Отже, коли ти від'їжджаєш, Мадлен? — спитала Касандра, поливаючи рис соусом каррі, а потім передавши його Кірі.

— За два тижні, — відповіла. — Їду на місяць.

— О, поталанило! Хотів би я кинути все й поїхати до Парижа, малював би цілий місяць, — сказав Піт.

— Не можеш сидіти так довго й малювати фігуру. За місяць збожеволієш, — заперечив Артур. — Уххх! — Кейтлін зістрибнула зі стільця йому на коліна. І він поцілував її. — Коли б це стосувалось Парижа, гадаю, я би впорався! Маю на увазі, якось би позмагався з собою.

— Не заздріть так! Коли я повернуся — не матиму ані шеляга, — заспокоїла я всіх.

— Натомість збагатишся живописом, — зауважила Кіра театрально й усі знов засміялись.

— А чому саме в Париж? — спитав Пат, чоловік Вані.

— Моя бабуся жила там деякий час. І, розумієте, це — Париж, — відповіла я. Не могла пояснити всього: завжди відчувала, що я не така, як інші в моїй родині, та коли читала бабусині щоденники, здавалось, читаю власні думки, хотіла зв'язатися з нею, відчувала, що бабуся залишила щось незакінченим, і в мене був шанс зробити це замість неї, зрозуміла, що поїздка за кордон буде відвагою, яку я ніколи раніше у собі не мала.

— Може, закохаєшся у це місто й ніколи не повернешся, — зауважила Касандра.

— Ні, не тепер! Марно намагаєтесь мене позбавитись. Я щойно сюди приїхала.

— Хочу запропонувати тост. — Генрі нахилився вперед на своєму стільці й підняв келих. — За Париж!

Усі поклали виделки й потяглись за келихами. Підняли їх високо. — За Париж! — повторили, стукаючись келихами, й ті дзвеніли, радісно, у вечірній тиші. Я озиралась довкола, бачила прекрасні страви, веселі радісні обличчя моїх людей, яких полюбила, дерева в цвіту, сад, обіцянку Парижа й довгого майбутнього, незнаного, але мого власного, і думала про це. Про це життя, де знайшла місце для важливого лише для себе, а не для того, що мене силували робити. Життя, де я оточена друзями, що вірять у живопис, їжу й дружбу, що шалено вірять у мене. Життя зі щасливими до жаху, нескінченними можливостями переді мною й світлом Парижа, яке приведе мене додому.

Я дуже вдячна:

Елізабет Віник Рубінпггейн, за вашу віру в мене й заохочення.

Усім в McIntosh & Otis, особливо Елемії Дуглас.

Крісові Пепе, за Ваше керівництво, ентузіазм і доброту.

Команді Putnam і Penguin Random House за нескінченну підтримку, особливо Івану Хелду, Лорену Лопінто, Крістін Болл, Алексісу БелУелбі, Карен Фінк, Ешлі Маклай, Анні Роміг і Тому Лентону. Дякую Плою Сирспанту за дизайн обкладинки, а також Айві Макфедден за коректуру.