Читати книгу - "Вершник без голови"

— Одначе, міс, — повів далі старий мисливець, звертаючись до мексиканки, яка весь час, поки він міркував, нетерпляче дожидала, що він скаже, — чи не краще б вам тепер вернутися додому, а сюди приїхати вже тоді, як він одужає? Він вас усе одно не впізнав, я вам казав, отож лишатися тут вам зовсім ні до чого, бо померти він і без вас не помре.

— Ну й нехай не впізнає. Я однаково доглядатиму його. Може, йому буде чогось треба, то я про все подбаю.

— Коли вже ви так хочете, то залишайтеся, — поступливо сказав Зеб, неначе якась нова думка спонукала його погодитись. — Я не проти. Але не зважайте на його маячню. Може, ви почуєте від нього дивні речі — про якесь там убивство абощо. Люди в гарячці завжди марять. То ви не лякайтеся. А може, він згадуватиме й якусь жінку, що чогось запала йому в голову.

— Жінку?

— Атож. Ви почуєте, як він вигукуватиме її ім'я.

- її ім'я!.. Сеньйоре, скажіть, яке ім'я?

— Та, мабуть, то ім'я його сестри. Авжеж, певно що сестри.

— Ой, містере Стампе! Коли ви це про панича Моріса говорите…

— Ану цить, бісів дурню! Яке тобі діло, про кого я говорю? Ти в цих речах нічого не тямиш. Ходім зі мною, — сказав Зеб, рушаючи, й зробив ірландцеві знак іти слідом. — Пройдемося трохи разом. Коли я йшов берегом, то вбив гримучку й покинув її там. От ти й забереш її сюди, поки якась звірина не потягла. А то хтозна, чи трапиться мені сьогодні ще один індик.

— Гримучку? Це ви про гримучу змію?

— А про що ж би ще!

— Містере Стампе, та не їстимете ж ви змії! О Боже, невже ви не боїтеся отруїтись?

— Дурниця! Де ж та отрута, коли я відрубав їй голову?

— Ой, а я хоч би й з голоду конав, однако не з'їв би ні шматочка.

— Ну й конай, і хай тебе чорти візьмуть! Ніхто й не силує тебе їсти ту змію. Я хочу тільки, щоб ти заніс її додому. Отож іди й роби, як я кажу, а то запхаю тобі до рота її голову разом з отрутою, зубами і всім, що там є!

— Та ні, ні, містере Стампе, я й на думці не мав такого, щоб не послухатися вас. Фелім О'Нійл радо зробить усе, що ви скажете, навіть і проковтне оту зміюку цілком. Хай простить мене святий Патрік!

— К бісу святого Патріка! Ходімо!

Фелім не став розводитися далі й слухняно поплентав між дерев слідом за мисливцем.

Ісідора зайшла до хатини, підступила до ліжка і, нахилившись над хворим, палко поцілувала його в гаряче чоло, а тоді припала устами до його нечутливих уст. І раптом рвучко відсахнулася, так наче її вжалив скорпіон.

Те, що змусило мексиканку відскочити від ліжка, вразило її гірше за скорпіонове жало. А було то всього лише слово — зовсім коротке слово.

Та й нічого дивного. Як часто від одного слова — коротенького «так» — залежить щастя цілого життя. І так само часто, аж надто часто, різке «ні» вкидає людину в безодню горя!

Розділ LIX

ЩЕ ОДНА ГОСТЯ

Той день, коли Луїза Пойндекстер звільнила дона Мігєля Діаса від зашморгу ласо, став для неї чорним днем, чи не найчорнішим у всьому її житті, Коли вчора туга за втраченим братом зливалась у її серці із страхом за коханого, то сьогодні до них долучилася ще одна гірка, нестерпна мука — ревнощі. Горе, страх, ревнощі — що то має діятись у душі, яку роздирають водночас усі ці почуття! Яке жахливе сум'яття!

Отаке сум'яття почуттів охопило Луїзу Пойндекстер, коли вона прочитала листа, що був наочним доказом невірності її коханого.

Щоправда, того листа написав не мустангер, і отже, прямим доказом він бути не міг. Та в перші хвилини, охоплена пекучим гнівом, молода креолка про це не думала. Весь тон листа наводив на певний здогад, що стосунки між Морісом Джеральдом і мексиканкою куди ближчі, ніж він сам давав узнаки. Отже, виходило, що коханий дурив Луїзу. А то чого б ота сеньйорита так вільно й відверто — аж надто відверто як на жінку — виливала на папір своє замилування його «гарними, глибокими очима»? То були не просто дружні слова, в них учувалася палка пристрасть. Тільки так і могла витлумачити їх молода креолка — адже в тих словах немовби відлунювали її власні почуття.

До того ж у листі йшлося про побачення, нехай навіть лише сподіване, прохане. Але то була всього-на-всього чемна фраза, кокетування жінки, що знає свої права. Та й у кінці листа вона вже не просила, а впевнено наказувала: «Приїздіть, я чекатиму на Вас!»

Перехоплений лист збудив у душі молодої аристократки не тільки ревнощі. Коли її пещена рука гнівно зібгала випадково знайдений папірець, в тому порусі відбилася й жадоба помсти.

— Отак! — гнівно мовила вона. — Тепер мені все зрозуміло. Це не вперше його викликано на побачення, вони вже не раз зустрічалися там. «На пагорбі за будинком мого дядька» — усього кілька слів, і цілком досить, щоб зрозуміти, коли не раз там бував.

Та невдовзі її гнів поступився місцем глибокому розпачу. Її найщиріше почуття було зневажене й відкинуте, точнісінько так, як отой клаптик паперу, що. лежав тепер зібганий на підлозі біля її ніг.

Тяжкі думи наринули на молоду креолку. Розбурхана уява підказувала відчайдушні рішення. Їй згадалася рідна Луїзіана, і дівчина подумала, чи не вернутись їй туди й не поховати свою таємну журбу за мурами монастиря Святого серця. І якби в цю годину невтішного смутку монастир був не так далеко, вона б таки напевне покинула батьківський дім, щоб знайти пристановище в тій святій оселі.

Справді-бо, то був найчорніший день у житті Луїзи Пойндекстер.

Нарешті, по довгих годинах тяжкої зажури, молода креолка трохи заспокоїлась, і до неї повернулася здатність міркувати. Вона ще раз прочитала той лист, доскіпливо виважуючи кожне слово.

Усе-таки якась надія ще лишалася — адже Моріса Джеральда вже могло й не бути в селищі. Але то був хіба що слабкий промінець серед темряви. Т а жінка доконче мала знати, де мустангер, коли призначала побачення й писала про це з такою певністю. А проте, з другого боку, він же сам казав, що збирається їхати, то, може, таки й поїхав. Ця думка не давала остаточно згаснути іскорці надії, що жевріла в