Читати книгу - "Мобі Дік або Білий кит"

— Зараз я піду спати, — промимрив негр, уже відвертаючись.

— Стривай! Постій трохи! Я питаю: куди ти підеш, як помреш? Це тобі не жарти! Ну, що ти мені скажеш?

— Коли оця стара чорна руїна помре, — повільно відповів негр, умить прибравши зовсім інакшого виразу й постави, — вона сама нікуди не піде, але прилетить якийсь ангел господній і забере її.

— Забере? Як? У кареті четвернею, як Ілію-пророка? І куди ж він тебе відвезе?

— Отуди, вгору, — сказав Баранець, піднявши свої щипці високо над головою і урочисто показуючи ними на небо.

— Он як? Тобто ти сподіваєшся попасти на марс нашої грот-щогли, коли помреш, еге, кухарю? Та хіба ти не знаєш, що чим вище піднімешся, тим холодніше там? То на грот-щоглу, еге?

— Я цього зовсім не казав, — знову насупившись, відповів Баранець.

— А ти ж сказав: «Отуди, вгору». Хіба ні? Та й глянь на себе, глянь, куди ти показуєш щипцями. Та, може, ти сподіваєшся попасти на небо, пролізши туди діркою в помістку грот-марса? Ні, кухарю, нічого не вийде: туди можна дістатися тільки по вантах. Це діло нелегке, але від нього не відкрутишся, інакше не виходить. А втім, ніхто з нас іще на небо не попав. Опусти свої щипці, кухарю, й слухай, що я тобі накажу. Чуєш? Та скинь однією рукою капелюха, а другу приклади до серця, коли слухаєш мої накази, кухарю. Що, що? Ото там у тебе серце? Там кендюх, а не серце. Вище! Вище! Так, добре, отам воно. Тримай там руку і слухай добре.

— Слухаю, сер, — відказав старий негр, тримаючи обидві руки так, як йому наказано, і марно крутячи головою, ніби він хотів одночасно наставити вперед обоє вух.

— Так ось, кухарю: як ти сам бачиш, твій ростбіф із кита був такий поганющий, що я чимшвидше прибрав його. Бачиш же, га? Ну, то надалі, якщо тобі ще доведеться готувати ростбіф для оцього мого особистого стола, для кабестана, я тобі розкажу, як треба робити, щоб не зіпсувати його, не пересмажити. Візьмеш м’ясо в одну руку, а другою покажеш йому гарячий жар, оце й усе. А тоді зразу подавай на стіл. Утямив? А завтра, кухарю, коли ми розбиратимемо кита, будь напохваті, щоб забрати кінчики бічних плавців. Їх ти замаринуєш. А кінчики хвостових лопатей покладеш у розсіл. А тепер можеш уже йти, кухарю.

Та не встиг Баранець ступити й трьох кроків, як Стаб знову покликав його назад.

— Кухарю, завтра зготуєш мені на вечерю котлети. На середню вахту. Втямив? Ну то йди вже… Агей! Стій-но! Треба спершу відкланятись. Ну, годі, годі вже кивати! На сніданок зготуєш фрикадельки з кита, не-забудь.

— Ет, бодай би його самого кит із’їв, а не він кита.

Щоб я так живий був, з нього більша акула, ніж із самої пані Акули, — бубонів старий, шкутильгаючи геть. Після цих мудрих слів він ліг спати.

65

КИТ ЯК ЇЖА

Те, що людина може споживати в їжу м’ясо того самого створіння, яке забезпечує її світлом, — та ще й їсти його, як ото Стаб, при цьому ж таки світлі,— здається таким дивним ділом, що неодмінно треба поцікавитись його історією й філософією.

Загальновідома річ, що три сторіччя тому язик справжнього кита вважався у Франції великим делікатесом і цінувався там дуже дорого. Відомо також, що за часів Генріха VIII один придворний кухар отримав чималеньку нагороду за те, що винайшов смачнющу підливу до смаженого на рожні дельфіна; а ви ж пам’ятаєте, що дельфін — це різновид кита. Справді, м’ясо дельфіна й донині вважається дуже смачним. З нього роблять фрикадельки завбільшки з більярдну кулю, і коли вони добре приправлені та засмажені, то можна подумати, що їх зроблено з черепахи або з телятини. Колись данфермлінські ченці дуже любили їх. Вони мали навіть королівський привілей на ловлю дельфінів.

Нема сумніву, що китове м’ясо — принаймні серед тих, хто полює на кита, — було б визнане беззастережно за чудову їжу, якби його не було так багато. Та коли б вам трапилося засісти за м’ясний паштет трохи не сто футів завдовжки, у вас пропав би апетит. Тільки люди абсолютно неупереджені, як ото Стаб, не гребують нині стравами з китового м’яса. Проте ескімоси не такі вибагливі. Ми всі знаємо, що кити — їхня головна пожива і що вони зберігають витриманий китовий лій так, як ми зберігаємо старе вино. Согранда,[103] один з найзнаменитіших їхніх учених, рекомендує для харчування малих дітей скибочки китового сала, як дуже соковиті й поживні.

І це нагадує мені, що якісь там англійці, ненароком зоставлені на Гренландії китобійним судном, кілька місяців прожили, харчуючись тільки цвілими залишками, що зостались на березі після витоплювання лою з китового сала. Голландські китобої називають ці залишки «вишкварками»: присмаглі, хрумкі, вони пахнуть достеменно так, як свіжі «горішки» чи «вергуни», випечені давньою амстердамською господинею. У них такий апетитний вигляд, що навіть найздержливіший чужинець навряд чи зможе стриматись і не покуштувати їх.

Та що найдужче вадить китові як їжі для культурних людей, так це його надзвичайна жирність. Бо кит — це немов якийсь відгодований для виставки морський віл; він не може мати тонкого смаку, бо занадто жирний. Погляньте на його горб: із нього б виходили такі самі вишукані страви, як із знаменитого бізонового горба, якби він не був суцільною пірамідою сала. А сам спермацет: який він білий та чистий, схожий на прозорий, напівдраглистий м’якуш тримісячного кокосового горіха, і все ж, занадто жирний, щоб замінювати ним коров’яче масло. Правда, китобої придумали свій спосіб: просочувати ним якусь іншу їжу й споживати в такому вигляді. Коли ночами на судні витоплюють лій, матроси нерідко занурюють морський сухар у величезний казан з гарячим лоєм і дають йому підсмажитися там. Я й сам частенько всмак вечеряв у такий спосіб.

Вишуканою стравою вважають мозок невеликого кашалота. Череп розрубують сокирою і виймають дві опуклі білуваті півкулі (дуже схожі на великі пудинги), а тоді перемішують їх із борошном і запікають. Виходить надзвичайно смачна кашка, смаком подібна до телячої голови, що її так високо цінують деякі епікурейці. Хто ж не знає, що декотрі молоді дженджики-бонвівани, часто споживаючи за обідом телячий мозок, поступово набувають трохи й свого власного, так що принаймні можуть відрізнити телячу голову від своєї, а це ж таки вимагає неабиякої проникливості. Ось чому такий молодик, коли перед