Читати книгу - "Остання любов президента"

— Це лише за останні два тижні, — попередив він, схвально подивившись на мене. — Прем’єр-міністр отримав від Казимира два мільйони євро на свій рахунок у банку «Андорра-кредит», крім того на рахунок доньки в «Ситі-банку» п’ятсот тисяч доларів. Учора опівдні в нього відбулася зустріч з помічником Казимира Буренковим, на якій вироблялася його лінія поведінки на час кризових засідань уряду! Вони вже прорахували сценарій кризи та дій уряду! Далі. Міністр АПК...

Власенко важко підвівся, жестом закликаючи надати йому слово. Свєтлов замовк.

— Я не збираюся брати участь в цьому цирку, — заговорив Власенко, тримаючись рукою за серце. — Веселіться без мене!

— Та зачекайте ви. — На обличчі Свєтлова з’явилася саркастична посмішка. — От вам варто було б залишитись! Ви з бюджету поцупили вісім мільйонів та в Казимира взяли три. Та й костюм ваш — теж подарунок Казимира до шістдесятиріччя? Хіба ні?

— Коротше, — перервав я Свєтлова. — Нехай зрадники державних інтересів самі встануть та вийдуть! У нас брак часу для зачитування усіх цих фактів!

— Вам час йти у відставку! — тонким голосом пронявкав прем’єр-міністр.

— Не тобі варнякати! — відповів я, відчуваючи, як мої думки та психічний стан входять у особливий взаємний резонанс, гармонійно шикуються у особливому порядку на стежці війни, яку не я розпочав. — Геть звідси!

Прем’єр-міністр розгублено підвівся, запитливо озирнувся на Львовича, потім на двері.

— Йди-йди! — поквапив його Свєтлов.

Потрохи нарада набирала динамічності. Власенко та міністр-еколог пішли. Слідом за ними відправився також міністр транспорту та міністр охорони здоров’я. Кінець кінцем залишилися самі лише силовики.

— Диван знайшли? — запитав я першим ділом у генерала Філіна.

Той заперечливо хитнув головою і почав повільно підводитися зі стільця.

— Сидіти! — наказав йому я. — Зараз диван — не головне!

У залі для нарад була незатишна атмосфера, ніби зрадники, які пішли, заразили повітря. Ми перейшли до мого президентського кабінету. Відкрили пляшечку віскі.

— Потрібно працювати на випередження, — твердо промовив Львович.

— Потрібно! — погодився Свєтлов.

Філін мовчав. Поруч із ним мовчав генерал Яцків, який у маленькій компанії викликав більше довіри, ніж коли сидів серед членів Кабміну.

— Чого вони хочуть? — поставив я риторичне запитання та ковтнув «Беллентайнз». — Яка їхня головна мета?

— Захоплення влади, — відповів Свєтлов. — Заміна діючого президента на Казимира.

— Яким чином вони зможуть це зробити? — продовжував я вибудовувати логічний ряд.

— Влаштувати в країні хаос, довести, що уряд не в змозі контролювати ситуацію. Почати вимагати відставки президента та оголосити про тимчасовий уряд та позачергові вибори, — як з кулемета строчив Коля Львович.

— Дійсно, — кивнув я. — Хто переможе на позачергових виборах?

Після цього запитання виникла тривожна тиша. Я обвів усіх поглядом. Їхні очі потьмяніли. Пальці злякано стиснулися у кулаки, сховалися.

— Так, — зітхнув я. — То ви вірите у нашу здатність грати на випередження?

Я зробив ще один ковток. І тут в мене закололо у серці. В очах потемнішало. Світ зсунувся та поплив. Попливло кудись убік й перелякане обличчя Колі Львовича.

— Президентові погано! — почув я його голос, що залишився десь нагорі.

А я падав у колодязь, і мені вже було однаково: є там, внизу, вода чи немає.

169

Київ. 20 травня 1992 року. Ніч.

За вікном розлилося місячне сяйво. Виявляється, сьогодні повний місяць. І місто збадьорене місяцем. У відкриту кватирку постійно влітають якісь голоси, шуми, грюкання парадних дверей.

Ми з мамою сидимо на кухні та міркуємо. Вірніше — вона міркує, а я ліниво роздумую. Іноді вголос. Правда, мої роздуми мама швидко перериває.

— На що вони сподіваються? — запитує вона, трішки нахиляючи голову та дивлячись мені у вічі.

— Адже я з ними розмовляв лише десять хвилин. Залишив їх там та сказав, що прийду вранці.

— Ну от, це перша помилка! Вони ж там не прописані. Ти виказав слабкість!

— До чого тут слабкість? — не погоджуюся я. — Вони ж раніше там мешкали. Що мені залишалося, запропонувати їм переночувати у коридорі? Вони і про смерть старого нічого не знали, гадали, що до нього повертаються! їм немає тепер де жити...

— Так, — погоджується мама. — Нема де. Але ж вони самі вирішили виїхати з Союзу!

— Та немає вже більше ніякого Радянського Союзу!

— Вірно, — замислено погоджується вона. Обсмикує на грудях хатній фіолетовий байковий халат.

Вона сидить під відкритою кватиркою, і я бачу, як протяг ворушить її скуйовджене, пофарбоване хною волосся. Потрібно буде їй сказати, що хною вже зараз ніхто не фарбується. Але я знаю, що у шухляді її шафи в спальні лежить ще зо два десятки пакетиків цієї вічної, яка ніколи не псується, іранської хни.

— Ось що. — Зрозуміло, що вона хоче поставити крапку на нашій сьогоднішній нічній розмові. — Ми завтра разом підемо та будемо з ними розмовляти. Я їм не дозволю виганяти мого сина на вулицю! Йди спати!

Запах квартири раптом видається мені чужим. Можливо, через те, що за час відсутності мій власний запах вивітрився з цих стін. Змінилася формула повітря, яким я давно не дихав. Цим повітрям дихає моя мати, і, звичайно, я не повинен сюди повертатися. Вона ж так і сказала: я не дозволю їм виганяти мого сина на вулицю! Виходить, або кімната у комуналці, або вулиця...

170

Київ. Грудень 2004 року.

Пакет із цюріхської лікарні принесли о восьмій ранку. Я саме трішки загаявся, збираючись, і коли виходив з квартири, ніс до носу зіткнувся з кур’єром.

Вже в машині на задньому сидінні розкрив та дістав два аркуші комп’ютерного тексту німецькою мовою.

— До вас так рано приносять пошту? — здивувався Віктор Андрійович, дивлячись на мене у дзеркальце на внутрішній частині лобового скла.

— Ні, це кур’єрська служба, — відповів я, намагаючись розшукати у тексті знайомі та зрозумілі слова.

За годинку я попросив Нілочку дізнатися, хто серед колег знає німецьку. Згодом до кабінету зазирнув перекладач із протокольного відділу. Запропонував допомогу.

— Це з лікарні, — пояснив йому я, простягаючи листа. — Висновок про причини смерті...

Він сумно кивнув. Прикипів поглядом до першої сторінки. Зосередився.

Я стежив за його обличчям. Стежив, поки він не закінчив читати.

— Ну? — запитав я.

Він зітхнув:

— Вам