Читати книгу - "Чорна дошка"

Хирлява конячка ніби відчула, що треба спинитись.

— Це хіба не Стецюк Дмитро? — тицьнув пальцем в одне з напіврозкладених облич. На тому обличчі лежала чиясь синя нога. Вони підібрали оці трупи зранку обабіч дороги.

Усі придивились, підходячи ближче до того місця, на яке вказував Гілько.

— Він! — чогось мало не скрикнув Октябрин.

Хлопчина крутнувся на підборах — і де лиш сила взялась — та широким кроком подався у зворотному напрямку.

— Це куди він? — здивувався Гілько.

Сірожуня махнув рукою, мовляв, яка різниця, най іде. Цмокнув язиком, наказуючи кобилці рушати. Віз знову рипнув, колихнувся та поїхав до поля, оминаючи будинок на горбочку.

— Чи, мо’, зайдемо до Тернових? — спинився Гілько.

— Та давайте зайдемо, — і собі спинився Сірожуня.

Ці двоє, спираючись на дрючки, почали здиратись на той горбок, що тепер видавався нездоланною Голгофою.

«Як же так, як же так», — бубоніло в голові Октябрина весь нелегкий шлях до будинку Стецюків, а це ж аж на іншому куті села. «Як же так, як же так», — шепотів хлопець потрісканими губами. Від швидкої ходи й прискореного серцебиття йому паморочилось у голові. Кілька разів він присідав, поли його шинелі вимокали в талій багнюці. Пересилюючи втому, спинався на ноги й, не стишуючи тієї ходи, прямував до цілі.

Наприкінці зими Стецюкових дочок звільнили з роботи. До комсомольської ланки небайдужі люди написали анонімного листа, у якому розповідали, що Наталя й Оксана — діти куркулів, експлуататорів і мародерів, які наживались на людській праці. Насправді того листа написав сам Октябрин. Він хотів лиш одного — аби Оксана повернулась до села, аби була поруч із ним. А він би її тут не дав образити. На заводах, де працювали дівчата, вийшов широкий розголос. Звучали викривальні промови, таврування, і як фінальна крапка — вигнання із раю, яким на той час було для дівчат і для всієї родини Стецюків місто. Раєм був не так завод, як ті пайки-подачки, що їх отримували працівники. Оксана кашляла нестерпно й марніла на очах. До заводської лікарні спеціально прибув комсомольський гурт, аби показово вигнати куркульку з робітничого медзакладу. Не зміг спинити ту екзекуцію навіть головний лікар закладу.

Марево Октябрина втілилось у життя — вони з Оксаною зустрілись і навіть на полі, дуже схожому до того, що йому привиділось у хурделицю. Майже тими ж епітетами обклала дівчина горе-залицяльника і так само кров’ю з горла оросила прозорий, уже з проталинами сніг. З того часу навіть близько до її хати не ходив — образився, чи що? А може, боявся знову почути ті неприємні слова. Слова, котрі, як би не силувався забути їх, виринали з підсвідомості й карбувалися на тій чорній дошці пам’яті.

Побачивши у возі те, що лишилось від Оксаниного батька, Октябрин второпав, що без мужчини годі сподіватись на те, що в родині Стецюків хтось вижив. Але він сподівався. Сподівався побачити свою Оксану. Мріяв, як візьме її за теплу руку і як вона подарує йому ніжний погляд. Усю дорогу, допоки клигав до хати Стецюків, про оце мріяв. «Ось тепер, тепер вона забуде ті негарні слова, що їх казала там у полі, ось коли зможе сказати: „Ти, Октябрине, справжня нова людина. Ти — мій рятівник“». Уявляв, як бере на руки худе й майже невагоме тіло коханої і виносить його на сонце, як вона відкриває очі й посміхається йому, своїй долі, своєму майбутньому чоловікові. «Вона буде обов’язково легка. Вони ж усі… ми всі тепер легкі. Кістки майже нічого не важать», — якогось біса лізло в голову зовсім не те, про що хотілось думати. Хотілось про любов, а думалось — про смерть.

Ось уже близько. Тут хата Солодовників. «Федько хотів сватати Наталю», — думалось Октябринові.

— Ото було б добре, — сказав уголос, і той голос аж забринів у пустельному просторі.

«Усе ще може бути добре, — мізкував, не наважуючись випускати й пари з уст. — Федю можуть відпустити. І навіть дядька Опанаса можуть відпустити. Чого ж ні? Наша ж революція справедлива. Ось переживемо цю напасть, засадимо поля, підніметься врожай, і тоді… Треба зайти до них».

І Октябрин у лихоманці, як помішаний, різко повернув праворуч, відхилив ворота — спочатку одну половину, за нею — другу: так, ніби за ті ворота мав би зайти цілий загін. Встрибнув у незамкнену хату. У «покоях» було тихо, як у склепі, — ніде ані душі. Октябрин ішов світлицею, акуратно ступаючи, ніби ото боявся наступити на чиєсь розпластане підлогою тіло — навіть напівзігнувся, аби в разі чого мати змогу згрупуватись по-іншому. За час роботи трупарем випрацювалась така звичка.

— Агов! — несміливо кинув у простір. У відповідь — анічичирк.

Вийшов у сіни, замислився. «Шість дочок, шість майбутніх матерів тут жило. І де ж вони тепер? Видно, пішли до міста, — Октябрин ніби знайшов відповідь на своє питання, намацав виправдання. — Нічо, нічо, у місті знайдуть собі щастя. Житимуть, народжуватимуть нових людей. Таких, які…» — не встиг закінчити думку, бо наштовхнувся на драбину, яка була приставлена до відкритого горища. Дивився догори, й чогось йому робилось недобре, спиною йшов морозець, такий самий нав’язливий, як і сморідний дух з-під даху хати. «Не полізу», — скомандував собі, але ноги зробили інше — здерлись на перший щабель.

Часто хекаючи, дістався горища — виліз по плечі в діру й дав собі кілька хвилин, аби очі звикли до світла, що рясно пробивалось крізь великі й чисельні проріхи у стрісі. Октябрин дивився на ту обскубану стелю, й згадалось йому, з якою наснагою вони з братчиками знімали з цього даху бляху — розкуркулювали Солодовників, і як ті Солодовникові жінки потім крили нашвидкуруч дах підгнилою соломою.

— Добра була бляха, — якогось біса вирвалось із горла Октябрина, і він знову замислився.

«А до чого ж її прилаштували?» — намагався згадати, на які революційні цілі пішла експропрійована куркульська покрівля. Не згадав — пам’ять зрадила. Тримаючись за дошки руками, Октябрин роззирнувся в інший бік горища й мало не впав. Йому закалатало серце, як ввірваний дзвін, переляканою птахою рвонуло вгору, й од цього ще дужче запаморочилось у голові. Тут, на високій купі соломи, щільно обнявшись, лежали всі п’ятеро дівчат. Одягнені всі у вишиване, святошне. Вірніше, це вже були не дівчата, а те, що від них лишилось. У старшої із зотлілого рота стирчав невеликий жмут тієї соломи, на якій усі вони