Читати книгу - "Протистояння. Том 1"

— Будь ласка, не злись на мене, — сказала Рита. — Я буду старатися.

Сподіваюся. Дуже на це сподіваюся.

— Та все гаразд, — мовив Ларрі й допоміг їй підвестися. — Ну ж бо. То як? У нас багато роботи. Ти готова?

— Так, — сказала вона, однак на її обличчі знову з’явився вираз, як тоді, коли він заговорив про яєчню.

— Виберемося з міста, і тобі покращає.

— Справді? — вона глянула на нього безпорадними очима.

— Авжеж, — бадьоро озвався Ларрі. — Авжеж, покращає.

———

Спершу вони вирушили за припасами.

«Спорттовари» на Мангеттені були зачинені, але Ларрі знайшов довгу залізну трубу й розбив вітрину. Сигналізація загорлала на порожню вулицю, хоча в цьому не було жодної потреби. Ларрі вибрав собі великий наплічник і прихопив трохи меншу сумку для Рити. Вона спакувала для них дві зубні щітки й по два комплекти одягу (узяти більше він не дозволив) і тепер несла все в льотній сумці «ПанАм», що знайшлася в шафі. Ті зубні щітки видалися йому трохи абсурдними. Рита вбралася для прогулянки в модні вкорочені брюки з білого шовку та легку блузку. Ларрі йшов у линялих джинсах та білій сорочці з підкоченими рукавами.

Вони склали до наплічників тільки сухо заморожені продукти. Ларрі сказав, що безглуздо навантажуватися ще чимось, зокрема й одягом, адже все, що потрібне, можна просто підібрати на іншому березі річки. Рита апатично погодилась, і його знову штрикнула її байдужість.

Після внутрішньої суперечки Ларрі прихопив із собою малокаліберний «вінчестер» та двісті патронів. То була чудова гвинтівка. Він зняв із запобіжника на гачку цінник і недбало впустив його на підлогу — там значилася ціна в чотириста п’ятдесят доларів.

— Ти впевнений, що нам це стане в пригоді? — насторожилася Рита.

Вона й досі мала при собі сумочку з пістолетом.

— Гадаю, краще взяти, — відповів Ларрі.

Він думав про страшну смерть покликача страховиськ, та йому не хотілось цього казати.

— А, — кволо озвалась вона, і по очах Ларрі зрозумів, що вона думала про те саме.

— Як рюкзак, не заважкий?

— Ой, ні. Зовсім. Справді.

— Ну, з часом поважчає. Скажеш, як втомишся, трохи понесу.

— Зі мною все буде гаразд, — усміхнулася Рита.

Вони повернулися на хідник. Вона подивилася в обидва боки.

— Ми йдемо з Нью-Йорка.

— Так.

Рита повернулася до Ларрі.

— Я дуже рада. Почуваюся так… ох, наче в дитинстві. «Сьогодні ми йдемо в похід», так казав мій батько. Пам’ятаєш, як це було?

Ларрі всміхнувся у відповідь, згадавши вечори, коли мати казала йому: «Ларрі, у «Крéсті» показують той вестерн, що ти хотів глянути. З Клінтом Іствудом. То як?»

— Здається, справді пригадую, — відповів він.

Вона стала навшпиньки, потягнулася, поправила наплічник.

— Подорож починається, — а тоді додала так тихо, що Ларрі не зрозумів, чи правильно розчув: — «Дорога в’ється й нас веде…»

— Що?

— Це з Толкіна, — сказала Рита. — З «Володаря перснів». Для мене ця пісня завжди означала початок пригод.

— Що менше пригод, то краще, — сказав Ларрі, та мимоволі зрозумів, що вона має на увазі.

Рита й досі дивилася на вулицю. Біля перехрестя дорога скидалася на вузький і загачений автівками каньйон, що пролягав між високими скелями з бетону та скла. Було таке враження, наче всі мешканці міста вирішили припаркуватися на вулиці.

— Я літала на Бермудські острови, Ямайку, в Англію, Монреаль, Сайґон та Москву. Але не була в поході із самого дитинства — відтоді, як батько водив мене з Бесс до зоопарку. Ходімо, Ларрі.

———

Для Ларрі Андервуда то був незабутній похід. Він зловив себе на думці, що Толкіна Рита процитувала доволі влучно, адже землі в його міфічних творах показані крізь призму часу й збудженої, мало не божевільної уяви: люди, ельфи, енти, тролі, орки… У Нью-Йорку такі тварюки не водилися, однак багато чого змінилося й набуло химерних рис, і його було важно сприймати за дійсність. З вуличного ліхтаря на перетині П’ятої й Східної П’ятдесят Четвертої вулиць, у людному донедавна районі, звисав чоловік. На шию мерцеві почепили плакат із єдиним словом: «МАРОДЕР». На шестигранній урні для сміття (на боках були немов щойно приклеєні реклами якоїсь бродвейської вистави) лежала кішка з кошенятами — годувала малят і ніжилася на теплому вранішньому сонці. Усміхаючись на всі зуби, до них підійшов молодик із валізою та сказав Ларрі, що заплатить мільйон доларів, якщо йому дозволять побавитися з жінкою. Хвилин п’ятнадцять. Очевидно, той мільйон лежав у валізі. Ларрі зняв гвинтівку з плеча й сказав йому нести свої гроші в інше місце.

— Чуваче, без проблем. Без образ, окей? Просто спитав. Як мужик маєш мене зрозуміти. Гарного дня. Не попадайся.

Невдовзі після зустрічі з тим чоловіком (істерично хихочучи, Рита наполягала на тому, щоб вони називали його Джоном Берзфордом Тіптоном[178] — ім’ям, яке для Ларрі нічого не означало) вони підійшли до перетину П’ятої й Тридцять Дев’ятої вулиць. Було вже близько полудня, і Ларрі запропонував пообідати. На розі стояла кулінарія, та коли вони прочинили двері, на них дмухнуло таким смородом, що Рита відсахнулася.

— Я туди не зайду. Інакше весь апетит згублю, — промовила вона вибачливим тоном.

Ларрі гадав, що всередині знайдеться трохи в’яленого м’яса, салямі чи пепероні, та після того, як за чотири квартали перед тим до них підійшов «Джон Берзфорд Тіптон», йому не хотілося полишати її навіть на кілька хвилин. Тож вони пройшли півкварталу на захід, знайшли лавку та поїли сушених фруктів із в’яленим беконом. Потім намастили сиром крекери «Рітц», закусили ними та запили все холодною кавою з термоса.

— Цього разу я дійсно зголодніла, — гордо сказала Рита.

Ларрі всміхнувся. Йому полегшало. Було приємно просто рухатися, якось діяти. Він говорив Риті, що за містом їй стане краще. Тоді він просто намагався її заспокоїти. А тепер, побачивши, як зміцніла власна сила духу, зрозумів, що не збрехав. У Нью-Йорку було як на цвинтарі, де ще не всі мерці заспокоїлися. Що швидше вони заберуться з міста, то краще. Можливо, Рита знову стане такою, як у день їхньої зустрічі в парку. Другорядними дорогами дістануться до Мейну, а тоді облаштуються в літній садибі якогось заможного курваля. Зараз