Читати книгу - "Вода, павутина"

Його охопила слабкість і якесь неприємне відчуття втрати довіри до своїх вчинків. Чого він узагалі біг? Абсолютно неважливо, прийде він у відділок на півгодини раніше чи пізніше. На розі вулиць Смічікласової і Рачкого перед ним несподівано спинилася поліційна автівка.

Відошич відчинив дверцята, з шоферського місця нахилився водій і запитав, чи увімкнути мигалку і сирену. Відошич тримався за двері і не сідав у автівку. Водій голосніше поставив своє питання.

— Ні, не треба. Ні одного, ні другого.

У чергового на Хейнзеловій попросив, щоб той йому показав список всіх зареєстрованих відвідувачів, які за останні десять днів питали про Касумича. Вийняв записника і щось записав.

У коридорі перед своїм кабінетом побачив, як снували його люди. Ті, хто спробував з ним привітатися, спинялися на половині фрази — так він виглядав.

Зайшов до кабінету і відразу наказав секретарці сповістити всіх, що нарада переноситься. Тоді довго дивився на ім’я і прізвище чоловіка, який був зареєстрований як відвідувач Касумича. Увімкнув комп’ютер і читав від самого початку справу «Просвіта». Видрукував якісь сторінки і засунув їх до кишені піджака, тоді викликав Симчича.

Той зайшов практично відразу.

— Симчичу, дай мені цигарку і запальничку, що там ти маєш.

— Шефе, я вже не курю, лікарка поставила умову, якщо я хочу лишитися на службі. Через астму.

— Не бреши, дай цигарку.

Симчич вийняв пачку цигарок і запальничку, поклав їх на стіл і пішов. Відошич схопив пачку і рухом, який ніколи не забувається, вийняв цигарку, запалив, глибоко вдихнув, опустив руки на бильця крісла і повернувся до вікна. На вулиці вже нічого не було видно, затягнулося, міське освітлення ще не ввімкнули, і темрява покрила місто.

Обернувся, відімкнув і висунув нижню шухлядку, вийняв пляшку і пив довгими ковтками. Поклав пляшку назад і замкнув шухляду. Зі стаціонарного телефона зателефонував своїй дружині.

— Слухай, сьогодні я не приїду додому. Може, й завтра. Термінова робота. Обійдуся тим, що маю на собі. Не діставай, дам собі раду. Слухай, поки я не приїду, хай діти не виходять з дому. Ти чула? В школу хай ходять тільки з кимось з дорослих. Мене не цікавить, як ти це зробиш. Слухай, слухай… Мобільний буде відімкнений. Так, така робота. Па. І я тебе.

Але спершу проглянув усі старі повідомлення на мобільному телефоні. Здригнувся, коли помітив Катаринине. Тоді встав, поглянув на стіл, поглянув на шухляди, шафу і схопив куртку. Зайшов до кімнати секретарки і сказав: «Мене день-два не буде». Вона розтулила рота, але нічого не відповіла, бо Відошич уже пішов. Відчинив Симчичів кабінет і поклав йому запальничку і цигарки на стіл.

— Кури!

Коли він покинув будівлю поліції, міське освітлення уже увімкнули. Підійшов до автомобіля, недовго роздумував і пішки рушив до охоронця автостоянки.

— Слухай, я лишу машину на стоянці на день-два. Добре? Паніки піднімати не треба.

До автобусної станції рушив пішки, йому треба було повітря, щоб прояснити думки.

У буфеті на станції перехиляв трав’яну настоянку, переходив на пиво, повертався до настоянки і курив цигарку за цигаркою. Мобільний кілька разів задзвонив, але Відошич не зважав, урешті вимкнув його. Оплачував напої людям, з якими не обмінявся жодним словом, пропустив два автобуси на Спліт і сів у останній, який тієї ночі вирушав із Загреба.

* * *

— Вііілім, Віілім, де тебе носить, біда сталася, Дадик вмер, Дадик пішов до ангелів, Катарина си шось зробила, Віілім, Віліілім, де ти, Матко Боска…

Дамір залишився сам у хаті. Чув усе. Зачекав, доки стихне будь-який хатній і вуличний звук. Тоді скрутився, зігнувся в поясі, вдихнув звучним чоловічим вдихом, до незбагненного болю випрямив плечі, напружився до втрати притомності. Чув, як у нього хруснула грудна кістка. Чекав, доки зникнуть іскри і кола перед очима, тоді опустив голову. Бачив свої оголені груди, свої легені, свої оголені кості, свої напружені від темної крові вени і свої нерви, які божевільно тріпотять. Бачив своє серце, завмерле від страху. Ще раз помружився, засунув праву руку під розсунуті ребра і вийняв серце. Воно згорнулося на долоні замість Малої Пречистої. Біль покинув його, і він дихав звично. Дивився на своє серце. Воно було маленьке, розміру яйця, і Дамір посміхнувся. До цього моменту Дамір був переконаний, що в нього велике серце, як… не аж таке, як у корови, але досить… величеньке. Провів нігтем по поверхні тонкої оболонки і розкрив своє маленьке серце. Засумував, зглянувся над розкритим серцем і погладив його подихом до того, як подивитися, що всередині нього. Оглянув його, пройшовся по ньому мізинцем і з полегшенням виявив, що всередині більше нікого немає. Стулив серце, міцно стиснув його, щоб воно перестало кровити, ще раз поглянув на нього і побачив, що швів стуляння нема. Повернув його назад у діру, яка безголосо зяяла, стиснув обидві легеневі стулки, тоді ребра і глибоко вдихнув. Його нічого, нічого не боліло; його серце нарешті складалося зі шлуночків і передсердь, які качали кисень, в нього більше нічого не могло увійти, і Дамір задоволено погладив себе по грудях. Легенький-легенький, як пір’їнка легенький.

Сів і перевірив, як йому дихається. Повітря без затримок входило в легені, виходило без зусиль, хребет його послухався, витягнувся, вирівнявся та підпер і тіло, і голову. Руками міг робити, що тільки йому заманеться: піднімати їх і опускати, розмахувати і летіти, було б бажання. Але не було… Залишилось щось, що він мусив вирішити.

Зловтішно усміхнувся, розпрямив праву долоню, натягнув на ній шкіру, наче хоче випрасувати лінію життя і лінію кохання. Не мусив довго чекати, поки вона злетить. Мала Пречиста стояла і здивовано спостерігала за виглянсуваною долонею.

— Стули долоню, мені буде зручніше.

Дамір послухався. Долоня зм’якла, лінії знову проступили, і заспокоєна Пречиста сіла, притримуючи фалди своєї м’якенької сукеночки.

Недовго помовчали. Дамір посміхався.

— Ти змінився на обличчі, Даміре.

— І на обличчі, і в серці.

— Я відчуваю. Чому ти посміхаєшся?

— Свободі.

— Прошу?

— Свободі посміхаюся.

— Свобода — важка справа. Важко вимовляється і ще важче здобувається.

— Ти мені це кажеш..?

Стривожена інтонацією, Мала Пречиста схрестила на грудях ручки. Спохмурніла.

— Ти щось зробив. Ще не знаю що, але щось зробив.

— Очистив своє серце.

— Це чудово. Лише людина з чистим серцем відчиняє собі двері…

Перервала на половині речення, стурбована тим, що повторює чужі фрази, і