Читати книгу - "Хіба ревуть воли, як ясла повні?"

Мотря кинулась до вікна.

— Хто там?… — питала вона з хати.

— Це я… рятуйте… хто в Бога вірує… Одчиніть-пустіть! — аж плакало та просило.

Мотря тихенько вийшла надвір — та трохи не омліла… Перед нею стояла літ десяти дівчинка, в одній сорочці, об’юшеній кров’ю, боса, розхристана, розпатлана, — стояла й трусилася…

— Що се?… що з тобою, дочко?… чия ти?… де ти була?… звідкіля вирвалась?… — тремтячи сама всім тілом, питала Мотря дівчинку.

— Ой лишенько… бабусю… Ой… горенько тяжке… — з плачем ледве вимовляла дівчинка. — Я з хутора… розбишаки були… всіх побили… порізали… постреляли… батька… й матір… діда… бабу… дядьків… дядину… маленького братика… усіх… усіх… Одна я зосталася… одну мене не знайшли… втекла…

— Як утекла?

— Поїхали… запалили хату й поїхали… Ой… о-ой! бабусю… горенько мені!.. — скрикнула дівчинка, хапаючись рученятами за Мотрю, — боялася, щоб та, бува, не втекла…

— Цить… ци-ить, моя дитино! — зацитькувала Мотря. — Я знаю, хто ті розбишаки… Мовчи!.. То мій син, клятий!.. Цить… а то як почує, — не животіти тоді ні тобі, ні мені…

Дівчинка прихилилася до Мотрі та тихо схлипувала. Мотря ввела її в хату.

— Ходім у волость… у волость ходімо! — шепче вона, а сама чує, що голова в неї кружиться, очі страшно горять, ноги трусяться… от-от упаде! — Ходімо, дочко… поки ще сплять…

— Я змерзла, бабусю… холодно… — шепче дівчинка, тулячись до Мотрі.

— На, хоч мої старі чоботи взуй… Он платок… юпка… швидше!..

Похапки назула вона на дівчинку старі закорублі чоботи, накинула юпку, платок; на свої старі плечі натягла кожушанку — і вийшли удвох тихо з хати.

Червоне зарево вдарило їм прямо в вічі. Дівчинка схопилась за Мотрю: вона боялася тієї пожежі — то горіла їх хата… Хутко вони обидві повернулися спинами до широкої полоси огняного світу, що піднімалась високо вгору, наче хотіла запалити хмару, — та й потягли підтюпцем на другий край села. Червоний півень просвічував їм шлях своїми кривавими очима… а навкруги собаки валували…

Незабаром прибігли волосні, назбиралось народу повнісінький двір, обступили кругом хату. Ні одної душі не випустили: всіх побрали, пов’язали. Піднявся крик, гвалт.

Від крику прокинулася Галя. Швиденько накинула вона на себе юпку, вийшла з своєї хатини… Як глянула вона на Чіпку, що з скрученими назад руками стояв і понуро дивився в землю, як угляділа об’юшену кров’ю дівчинку:

— Так оце та правда?! Оце вона!!! — скрикнула не своїм голосом і несамовито залилась божевільним сміхом…

Тіло в неї тряслося; очі помутилися — вона ними якось чудно водила; на губах встала кривава піна, а вона все сміялася, все сміялася…

Чутка про все те, як грім, розкотилася на всі кінці, рознеслася на всі боки — в одну мить обхопила все село.

Збігалися люди, як на пожежу, дивитись, а вертаючись додому, від страху Богу молились.

— Чула? — як божевільний, вскочивши в хату, скрикнув Грицько.

Христя глянула на його та й пополотніла.

— Що там? пожежа?…

— Чіпка людей порізав… усю Хоменкову сім’ю виполонив!

— О-о-о… — якось чудно загула Христя. Очі в неї розкрилися, боязко й страшно повела вона ними по хаті.

— Уже погнали в город… в тюрму, — каже Грицько.

— А Галя? а мати? — ледве чутно спитала Христя.

— Не знаю… здається, дома…

Христя мерщій за кожушанку, хапаючись накинула її наопашки та чимдуж побігла з хати.

Грицько гукав, завертав, кликав. Вона нічого того не чула, — була вже далеко.

Перегодя трохи вернулася, як з хреста знята. Вступивши в хату, перехрестилася.

— А що? — спитав Грицько.

— Галя… — знову перехрестилася, — повісилась…

— Отуди к лихій годині! — виторопивши очі, сказав Грицько та й замовк.

Цілий день вони обоє мовчали: смутні, бліді, неспокійні, мов дожидали смерті. Двоє діток їх, хлопчик та дівчинка, помітили це, та не розуміючи, від чого воно, сиділи собі тихо на печі й шепталися:

— Чого це тато та мама сердиті? — питав стиха хлопчик.

— Не знаю… — одмовила дівчинка й замахала на хлопчика пальчиком. — Ци-ить! мовчи… битимуть!..

Це вже було туди під осінь, на другий рік. Сонце заздалегоди, почувши її, надолужало своїм теплом: не гріло, а пекло. Дощ, як затявся, і трохи не на корх лежало на шляху пилу, та стояв він і в воздусі, як сивий туман, ліз у вічі, душив у горлі… Люди знай їздили по шляху: настала саме гаряча пора возовиці. По тому ж самому шляху простувала в Сибір, на каторгу, ціла валка скованих по руках, по ногах рештантів. Кругом їх цілий звод москалів з ружжями.

Пройшовши Піски, валка стала коло волості, на вигоні, на перепочинок. То був Чіпка з своїм товариством.

Як почули люди, то стали збігатись з усього села — старе й мале, мов на ярмарок.

У той час Грицько вертався з поля з снопами, аж трьома возами. Він — за одним, Христя — за другим; а син — хрещеник Галин — сидів на третім поверх снопів, тільки головка манячила. Побачивши зборище, вони спинили волів, а самі пішли до гурту… та й поторопіли обоє! Не швидко вже Грицько опам’ятався, підступив ближче.

— Що це, брате Чіпко? — журливо, з самого глибу серця, обернувся до його Грицько.

У тому запитанні, в його голосі, не було ні докору, ні помсти, а вчувався тяжкий жаль — шкода пропащого брата…

Чіпка скоса зиркнув, здвинув густі брови — та й одвернувся.

Грицько стояв, як пришиблений, дивився мовчки.

Незабаром старший москаль, що вів етап, скомандував у дорогу.

Рештанти стали підводитись, забряжчали важкими цепами. Почалося прощання, обнімання, почувся плач, голосіння… Плакали люди, обнімаючи своїх безталанних братів; подавали їм на прощання — кожен по своїй спроможності: той шага, той копійку, а хто й гривню… Плакали розбишаки, навіки прощаючись з рідним селом, з своїми людьми — рідними й нерідними. Один Чіпка не плакав. Як той сич насуплений, стояв він нарізно всіх, звісивши на груди важку голову, в землю потупивши очі, — тільки коли-не-коли з-під насуплених брів посилав на людей грізний погляд… Не знайшлося душі, щоб підійшла до його, попрощалася…

Брязь!.. дзень!.. брязь!.. дзень!.. Валка рушила.

— Хай тобі Бог помагає на все добре, — крикнув навздогін Чіпці Грицько.

Чіпка озирнувся — і одгукнув з дороги:

— Грицьку! поклонись матері… Скажи: хай мене дожидає в гості, коли не сколіє до того часу…

— Господи! — заливаючись сльозами, мовила Христя, — напути його на все добре! — та разом з Грицьком й повернули до возів.

— Воно таки правда, що цей Чіпка непевний…

— Такий і батько був…

— І вродився так, — прости господи!

Балакали люди, проводжаючи очима