Читати книгу - "Мовчазна пацієнтка, Алекс Міхаелідес"

— це показати їй правду про її шлюб, так, як мені її показали. Я лише мав намір продемонструвати їй, що Ґебріел її не кохає, що її життя — це брехня, а їхній шлюб — обман. Тоді б вона отримала шанс, як і я, з руїн збудувати нове життя, що буде ґрунтуватися на правді, а не на брехні.

Я й гадки не мав про неврівноваженість Алісії. Якби знав, то ніколи б не зайшов так далеко. І подумати не міг, що вона так зреагує. І коли ця історія опинилась у всіх ЗМІ, а Алісію судили за вбивство, я відчув глибоку особисту відповідальність і бажання загладити свою провину та довести, що я не винен. Тому я подав заявку на роботу в «Ґроу». Я хотів допомогти Алісії впоратися з наслідками вбивства, допомогти зрозуміти, що сталося, попрацювати над цим — і бути вільним. Звісно, ви цинічно можете заявити, що я повернувся на місце злочину, так би мовити, щоб замести сліди. Це неправда. Хоча я і знав про ризик цієї спроби — існувала дуже висока ймовірність, що мене піймають і все закінчиться катастрофічно, — але я не мав вибору, бо таким уже я був. Я ж психо­терапевт, пам’ятаєте? Алісії потрібна була допомога, і тільки я знав, як допомогти їй.

Я нервувався, що вона може впізнати мене, попри те, що на мені була маска і я змінював свій голос. Але, здавалося, Алісія не впізнала мене, і я міг зіграти нову роль у її житті. А потім, того вечора в Кембриджі, я нарешті зрозумів, що несвідомо дещо повторив — давно забута міна, на яку я наступив. Ґебріел був другим чоловіком, що засудив Алісію до смерті, повернення цієї первісної травми стало більшим, ніж вона могла винести — саме тому вона взяла зброю і здійснила довгоочікувану помсту. Проте помстилася не батькові, а своєму чоловіку. Як я й підозрював, убивство мало давніше, глибше коріння, ніж мої дії.

Але коли Алісія збрехала мені про те, як помер Ґебріел, стало очевидно, що вона впізнала і перевіряла мене. Мені належало діяти і змусити Алісію замовкнути навічно. Я вирішив звинуватити Крістіана — це здалося іронією долі. Я без вагань підставив його. Крістіан схибив, коли найбільше був потрібен Алісії, він заслуговував на покарання.

Змусити замовкнути Алісію було нелегко. Вколоти їй морфій — найважче, що я колись робив. Той факт, що вона не загинула, а заснула — кращий, бо таким чином я зможу відвідувати її щодня, сидіти біля ліжка і тримати її за руку. Я не втратив її.

— Ми скінчили? — запитала Індіра, перериваючи мої думки.

— Гадаю, так.

— Добре. Мушу йти. У мене пацієнтка о дванадцятій.

— Звісно, — відповів я.

— Побачимося на ланчі?

— Так.

Індіра стиснула мою руку і пішла.

Я подивився на свій годинник і вирішив піти додому раніше, бо був виснажений. Я вже збирався вимкнути світло і вийти, коли в моїй голові промайнула думка і я заціпенів.

Щоденник. Де він?

Мої очі пробіглися по кімнаті з акуратно запакованими коробками. Ми всі їх передивилися. Я бачив і розглядав кожнісіньку річ Алісії. Але щоденника серед них не було.

Як я міг бути таким неуважним? Це все Індіра та її клята нескінченна беззмістовна балаканина; вона відволікала мене, і я втратив пильність.

Де щоденник? Він мав бути тут. Без щоденника доказів для звинувачення Крістіана було геть замало. Я мусив знайти його.

Я обшукав кімнату, дедалі більше шаленіючи. Перевернув коробки і висипав їхній вміст на підлогу. Рився в мотлоху, але щоденника не було. Я розірвав її одяг, та нічого не знайшов. Рвонув теку з ескізами і витрусив їх на підлогу, але щоденника серед них не було. Тоді я перевірив усі шафи і витягнув усі шухляди, впевнюючись, що вони порожні, і відкидаючи їх убік.

Але щоденника не було.

 

3

 

У приймальні на мене чекав Джуліан Мак-Мен із трастового фонду. Це був кремезний чоловік з рудим волоссям, що полюбляв фрази типу «між нами кажучи», «врешті-решт» або «що найголовніше», які часто й густо виникали в його розмові, навіть в одному реченні. По суті, він був безпечною особою — дружелюбне обличчя трасту. Він хотів переки­нутися зі мною кількома словами, перш ніж я піду додому.

— Я щойно від професора Діомеда, — сказав він. — Подумав, що вам слід про це знати: він подав у відставку.

— О, зрозуміло.

— Він достроково йде на пенсію. Між нами кажучи, вибір був або такий, або зіткнутися з розслідуванням цього безладу… — Він знизав плечима. — Нічим зарадити не можу, але мені його шкода — не надто блискучий кінець довгої та видатної кар’єри. Хоча так він принаймні не приверне уваги преси й уникне всього цього галасу. До речі, він згадував вас.

— Діомед?