Читати книгу - "Пастка"

загадував піти купити два фунти хліба. Дівчинка, нічого не підозрюючи, хапала гроші, скрикувала, кидала монети на землю, трясучи обпеченою долонькою. А він починав казитися. Що за огидне дівчисько! Гроші вона, бачте, розкидає! І погрожував вирвати сраку, якщо вона негайно їх не підніме. Якщо дівчинка вагалася, то отримувала перше попередження — такого міцного стусана, що аж каганці в очах засвічувалися. Мовчки, зі слізьми на очах, вона підбирала монети і йшла, трясучи ними в пригорщі, щоб остудити.

Ні, нікому не під силу уявити, які кровожерливі вигадки можуть зродитися в голові п’яниці. Наприклад, якось пополудні Далі, з усім упоравшись, гралася з дітьми. Вікно було розчахнуте, і протяг, що гуляв коридором, злегка грюкав дверима, то зачиняючи, то відчиняючи їх.

— Це пан Вітрик, — казала дівчинка. — Заходьте ж бо, пане Вітрику. Будь-ласка, звольте завітати до нас.

Вітаючи вітер, вона схилялася в реверансі перед дверима. Позаду неї Анрієта і Жуль також віталися, зрадівши такій грі, і заливалися сміхом, ніби їх хтось лоскотав. Далі, бачивши, як вони весело бавляться, вся розчервонілася й навіть сама відчула втіху, що траплялося дуже зрідка.

— Добридень, пане Вітрику. Як ся маєте, пане Вітрику?

Але двері штовхнула чиясь груба рука — це був старий Біжар. Сцена враз перемінилася: Анрієта й Жуль попадали, відлетівши до стіни, тимчасом як перелякана Далі так і застигла в реверансі. Слюсар тримав у руці велику візницьку пугу, зовсім новеньку, з довгим білим пужалном та шкіряним ремінцем, що закінчувався тоненьким шпагатовим хвостиком. Він поклав пугу скраю ліжка, не давши звичного копняка дівчинці, яка, наставивши задок, вже готувалася до ударів черевиком. У кривій посмішці вищирилися чорні зуби — Біжар був дуже веселий, дуже п’яний, по його мармизі було знати, що він вигадав якусь чергову розвагу.

— Що, вдаєш із себе шльондру, нікчемне дівчисько! — вигукнув він. — Я ще з вулиці почув, як ти тут витанцьовувала... Ну ж бо, підійди! Та ближче, хай тобі грець! Лицем повернись, я не збираюся нюхати твоє гузно. Чи я тебе чіпаю, що ти тремтиш, як курча?.. Скинь-но з мене черевики.

Далі, приголомшена тим, що не дістала прочуханки, геть зблідла й зняла з нього черевики. Він сидів скраю ліжка, потім ліг, не роздягнувшись, і лежав з розплющеними очима, дивлячись, як дівчинка совалася по хаті. Дівчинка ціпеніла під тим його поглядом, її руки й ноги скував такий страх, що вона врешті розбила чашку. Тоді, не підводячись з ліжка, Біжар узяв і показав їй пугу.

— Агов, мала недотепо, дивися сюди: це тобі подарунок. Атож, це ще п’ятдесят су, що я витратив на тебе... З цією цяцькою мені не треба буде більше бігати за тобою, а тобі тепер не заховатися в кутку. Хочеш спробувати?.. Ага! Чашки бити!.. Ану, гоп! Танцюй-но, роби свої реверанси пану Вітрику!

Навіть не піднімаючи з подушки голови, розлігшись на спині, він гучно ляснув здоровенною пугою, як кучер, що поганяє коней. Потім, витягнувши руку, хльоснув Далі, обвивши батогом довкола її стану, і крутнув, як дзиґу. Вона впала й спробувала відповзти, але він хльоснув знов, поставивши її на ноги.

— Гоп! Гоп! — горлав він. — Оце так верхогони!.. Ба! Який чудовий зимовий ранок: лежиш собі, в теплі, в добрі, і не треба збивати ніг... Ану, в цей куток! Дістав, вертихвістко! Ану, в другий! Знову дістав! А, ти під ліжко лізеш? То я тебе пужалном натовчу!.. Гоп! Гоп! Но, конику! Но!

На вустах Далі виступала тоненька смужка піни, жовті очі викочувалися з темних очниць. Збожеволіла дівчинка завивала й кидалася по всіх закутках кімнати, скручувалася клубком і качалася долі, тулилася до стін, але тоненький кінчик величезної пуги скрізь її діставав, вибухав петардою у вухах, впивався у тіло, залишаючи на ньому червоні смуги. Справжнє дресирування тварини, яку навчають танцювати. І треба було бачити, як ця крихітка витанцьовувала! Її п’яти високо злітали вгору, як у дівчаток, що стрибають через мотузок і кричать: «Живіш!» Вона зовсім знесиліла, підстрибувала, як гумовий м’ячик, і, осліпнувши від болю та жаху, більше не шукала якогось сховку, потрапляючи під удари. А її нелюд-батько торжествував, обзивав її брудною шваброю, запитував, чи з неї вже досить і чи добре вона затямила, що втекти від нього тепер не варто й сподіватися.

Аж раптом до кімнати увірвалася Жервеза, яка почула зойки дівчинки. Побачивши таку картину, вона знавісніла від обурення.

— От же поганець! — крикнула вона. — Ану облиш її, розбійнику! Я піду заявлю на тебе до поліції!

Біжар загарчав, як тварина, яку потривожили:

— Послухай, ти, криволапа! Не пхай свого носа до чужих справ. Може, мені треба ще й рукавички надіти, перш ніж її лушпарити?.. Це тільки попередження, просто, щоб дати їй пам’яткового, показати, що в мене довгі руки.

А тоді ляснув батогом востаннє, поціливши Далі в обличчя. Горішня губа в дівчинки тріснула, зацебеніла кров. Жервеза вхопила стільця й хотіла кинутися на слюсаря. Але дівчинка благально простягнула до неї руки, переконуючи, що це дрібниці, що їй зовсім не боляче. Вона витерла кров краєчком фартуха і почала втихомирювати дітей, які голосно плакали, немовби це їх оджарили пугою.

Задумуючись про долю Далі, Жервеза більше не сміла нарікати. Їй хотілося бути такою ж відважною, як ця восьмирічна дитина, яка самотужки зносила більше, ніж решта жінок їхнього будинку всі вкупі. Вона бачила, що дівчинка, яка місяцями сиділа на хлібі й воді, жила надголодь, ніколи не мавши вдосталь навіть сухарів, так схудла й ослабла, що ходить, тримаючись за стіни. А коли Жервеза потай приносила їй якісь м’ясні недоїдки, у неї краялось серце: дитина мовчки ковтала разом з рясними слізьми малесенькі шматочки, бо її горло, звужене від постійного недоїдання, не хотіло пропускати їжі. А проте дівчинка завжди була тихою й сумирною, не по літах розсудливою, готовою з повним самозреченням виконувати обов’язки маленької матусі, навіть якщо доведеться померти від материнських почуттів, що переповнювали її, так рано пробудившись в цьому невинному тендітному дитинчаті. Жервеза намагалася брати приклад з цього милого створіннячка, що було взірцем терпіння й прощення, і хотіла навчитися в неї мовчки зносити свої страждання. Але дуже промовистим був безмовний погляд чорних покірних очей Далі, в глибині яких чаївся морок агонії та злиднів. Ніколи ані слова, тільки широко розплющені величезні чорні очі.

Тим часом у родині Купо сивуха з «Пастки» помалу робила свою згубну справу. Прачка бачила, що недалеко той