Читати книгу - "Сага про Форсайтів, Джон Голсуорсі"

Саме в ту хвилину, коли Джун дивилася на порожнє місце, де колись стояла японська вазочка, вона раптом відчула на собі чийсь погляд і, обернувшись, побачила на порозі Айріні.

Якусь мить вони мовчки дивилися одна на одну; потім Джун ступила до Айріні й простягла їй руку. Айріні не взяла її.

Забравши руку, Джун заклала її за спину. В очах дівчини спалахнув гнів; вона чекала, поки Айріні заговорить, і, охоплена лютими ревнощами, підозрою і цікавістю, придивлялася до своєї подруги, до кожної рисочки в її обличчі, до її одягу й постаті.

Айріні була в короткому сірому хутрі; з-під дорожнього капелюшка на чоло спадало пасмо золотавого волосся. Обличчя, облямоване пухнастим хутром, здавалося маленьким, ніби дитячим.

Щоки Джун палали як жар, а в Айріні обличчя було бліде, аж біле, наче від холоду. Під очима залягли темні кола.

В руці вона тримала букетик фіалок.

Вона й собі дивилася на Джун, дивилася без усмішки. І хоч як була дівчина збентежена й розгнівана, але під пильним поглядом цих великих темних очей вона відчула, як у глибині її серця прокидається давня приязнь.

Нарешті Джун обізвалася перша.

— Чого ви сюди прийшли?— мовила вона, проте, збагнувши, що те саме запитання стосується й до неї самої, додала:— Ця ганебна судова справа... Я прийшла сказати йому, що він програв її.

Айріні нічого не відповіла, її очі невідривно вдивлялися в обличчя Джун, і дівчина вигукнула:

— Чого ви стоїте, наче скам'яніла!

Айріні засміялася:

— Як я хотіла б скам'яніти!

Але Джун відвернулась.

— Ні!— вигукнула вона.— Не кажіть мені нічого! Я не хочу слухати! Я не хочу знати, навіщо ви прийшли сюди. Я не хочу слухати!

І дівчина почала метатися по кімнаті, ніби неспокійний дух. Раптом вона вигукнула:

— Я прийшла сюди перша. Ми не можемо залишатися тут обидві!

На обличчі Айріні з'явилася й зразу згасла легенька усмішка. Вона не зрушила з місця. І тоді Джун відчула, що під м'якістю і млявістю цієї жінки таїться відчайдушна рішучість, щось незламне, небезпечне. Вона зірвала з голови капелюшок і, підвівши до чола обидві руки, пригладила пишне бронзове волосся.

— Вам тут не місце!— визивно крикнула вона.

Айріні відповіла:

— Мені ніде немає місця...

— Що ви хочете цим сказати?

— Я пішла від Сомса. Ви ж радили мені піти від нього!

Джун заткнула руками вуха.

— Не треба! Я не хочу нічого слухати... Не хочу нічого знати. Я не можу боротися з вами! Чого ви стоїте? Чому не йдете геть?

Губи Айріні заворушилися; вона неначе спитала: «Куди ж мені йти?»

Джун повернулася до вікна. Внизу, на вулиці, вона побачила годинник. Уже близько четвертої. Він може прийти з хвилини на хвилину! Дівчина озирнулася через плече; обличчя її скривилося від гніву.

Але Айріні не зрушила з місця; в затягнених у рукавички руках вона безперестану крутила букетик фіалок.

З очей Джун потекли сльози гніву й гіркого розчарування.

— Як ви могли сюди прийти?— вигукнула вона.— Зрадлива ви подруга!

Айріні засміялася знову. Джун зрозуміла, що сказала не те, що треба, і заплакала.

— Чого ви сюди прийшли?— схлипувала дівчина.— Ви занапастили життя мені, а тепер хочете занапастити й йому!

Губи Айріні затремтіли, вона глянула в очі Джун таким сумним поглядом, що дівчина скрикнула, стримуючи ридання:

— Ні, ні!

Але Айріні тільки понурила голову, усе нижче й нижче. Нараз вона повернулася і швидко вийшла з кімнати, затуливши уста букетиком фіалок.

Джун кинулася до дверей. Кроки на сходах усе даленіли. Дівчина гукнула:

— Верніться, Айріні! Верніться!

Кроки завмерли внизу...

Розгублена, змучена, дівчина стояла на сходах. Чому Айріні пішла, залишивши за нею поле бою? Що це означає? Невже вона хоче зректися його? Чи, може... Джун гризли тяжкі сумніви... Босіні так і не прийшов...

Десь о шостій вечора старий Джоліон повернувся з Вістарія-авеню, де майже щодня проводив тепер по кілька годин, і спитав, чи вдома онука. Довідавшись, що Джун щойно прийшла, він послав по неї.

Старий Джоліон вирішив сказати дівчині, що він помирився з її батьком. Що було, те минуло. Він не хоче жити сам-один, чи майже один, у цьому великому домі; він його продасть і купить будинок за містом для сина, вони переїдуть туди всією родиною і житимуть разом. Якщо Джун це не до вподоби, він виділить їй капітал, і вона житиме окремо. Жити з ним чи без нього — великої різниці для неї немає: вона ж бо вже давно збайдужіла до його товариства.

Проте коли Джун з'явилася у вітальні, вигляд у неї був змучений і жалюгідний; у втомлених очах світилося страждання. За своїм звичаєм вона вмостилася на бильці його крісла, і коли старий Джоліон заговорив, його мова анітрохи не скидалася на ту ясну, холодну заяву, яку він так старанно обміркував. Серце його щеміло, як щемить велике серце пташки, коли її пташеня, вилетівши з гнізда, поранить свої крильця. Він затинався, наче почував себе винним у тому, що зрештою збився з праведного шляху і, зневаживши приписи доброчесності, піддався природним потягам.

Він ніби побоювався, що, відкриваючи свої наміри, подасть онуці поганий приклад, і, дійшовши до головного, він якнайделікатніше запропонував, що, коли все це їй не до вподоби, нехай собі живе, як хоче.

—