Читати книгу - "П’ятнадцятирічний капітан"

Понизивши голос до шепотіння, Дік Сенд, стоячи на носі, подавав команди, лавіруючи так, щоб човен не наткнувся на ці оскалені стовпи. Ніч була світлою. Це полегшувало керування пірогою, але й помітити її було легше у таку ніч. Настала страшна хвилина. На помості, над самою водою, сиділи два тубільці. Пірога, захоплена течією, мала пройти саме під ними, і не можна було звернути убік — прохід був дуже вузький. Тубільці не могли не помітити човен. А якщо вони здіймуть тривогу й розбудять усе селище? Всього яка-небудь сотня футів відокремлювала пірогу від паль, і раптом тубільці сполохалися і заговорили голосно. Один з них підхопився й вказав іншому на «плавучий острівець, що спускається за течією» і загрожує роздерти на жмуття щойно поставлені ними сітки з ліан.

Негайно ж обидвоє почали поспішно витягати сіті з води й голосним лементом кликати на допомогу односельців.

Кілька дикунів вибігло зі своїх хатин і, кинувшись на поміст, здійняли неймовірний галас.

Зате в пірозі панувала цілковита тиша, якщо не зважати на накази, які пошепки віддавав Дік Сенд; повна нерухомість, якщо не брати до уваги ледь помітних рухів, якими Геркулес кермував човном. Маленький Джек стискав рученятами пащу Дінго, щоб той не загавкав, і пес лише глухо гарчав; вода з тихим плескотом набігала на палі. А на помості панувало дике сум’яття і лунали злісні вигуки дикунів. Якщо вони встигнуть забрати свої сіті до того, як пірога увійде в прохід між палями, усе скінчиться благополучно. Якщо ні — пірога застрягне й тоді усім її пасажирам загрожує загибель. Ані зупинити пірогу, ні змінити напрямку руху Дік Сенд не міг: палі стисли річку, і вона неслася в цьому місці з надзвичайною стрімкістю.

Пірога вступила під поміст, і саме в цю секунду — на щастя! — дикуни останнім зусиллям витягли свої сіті з води. Але тут трав’яний навіс піроги зачепився за палю, і весь правий бік його миттєво було зірвано.

Один з дикунів голосно скрикнув. Чи встиг він розгледіти, що ховалося під навісом? Чи попередив він своїм галасуванням односельців? Це було більш ніж ймовірно.

Але як би там не було, Дік Сенд та його товариші перебували вже поза межами досяжності. Потік мчав їх уперед, і незабаром вогні пальового села зникли.

— Триматися лівого берега! — скомандував про всяк випадок Дік Сенд. — Підводного каміння більше немає!

— Є триматися лівого берега! — повторив Геркулес і круто повернув пірогу.

Дік Сенд перейшов на корму й, обернувшись назад, став пильно вдивлятися в освітлену місяцем поверхню води. Проте нічого підозрілого він не помітив. Жоден човен не переслідував їх. Ймовірніше за все, у дикунів не було пірог.

Настав день, а дикуни не з’являлися ані на березі, ані на річці. Однак з обережності Дік Сенд продовжував вести пірогу уздовж лівого берега. Протягом наступних чотирьох днів, з 11 по 14 липня, мандрівники почали зауважувати, що краєвид дуже змінився.

Перед їхніми очима постав не просто пустельний край, а найсправжнісінька пустеля, начебто Калахарі, яку Лівінгстон досліджував під час першої своєї подорожі. Після родючих долин, що тішили око, ця гола рівнина здавалася особливо похмурою.

А річка все тяглася вдалину нескінченною блакитною стрічкою і, судячи з усього, мала б впадати в Атлантичний океан.

У цих пустельних місцях нелегко було добувати їжу для п’яти людей. Від старих запасів продовольства не залишилося й сліду. Риболовля давала мало, полювання більше нічого не давало. Антилопи й інші травоїдні тварини тут не водилися, для них не знайшлося б жодного корму, а без них і хижакам тут нічого було робити.

Тому вночі вже не чути було звичного рикання левів. Нічну тишу порушували лише жаб’ячі концерти, які Камерон порівнює із шумами, що лунають на кораблебудівній верфі, коли там конопатять, бурять і заклепують морські судна. Пласка, безліса, випалена сонцем рівнина тяглася з обох боків річки аж до віддалених пагорбів, що замикали обрій на сході й заході. На цій рівнині ріс тільки молочай, але не той його різновид, з якого видобувають борошнисту маса, кассаву, а молочай, що дає лише непридатну до їжі олію.

Дік Сенд не знав, що й робити з продовольством, але тут Геркулес нагадав йому, що тубільці вживають у їжу молоді пагони папороті й м’якоть стебел папірусу. Сам Геркулес не раз втамовував таким чином свій голод, коли він пробирався лісами слідом за китандою місіс Уелдон. На щастя, папороть і папірус удосталь росли на берегах ріки.

Солодка серцевина папірусу сподобалася всім мандрівникам, а маленькому Джеку особливо.

Однак ця страва не вирізнялася особливою поживністю, і якщо б не допомога кузена Бенедикта, мандрівникам було б сутужно. З часу знахідки «шестинога Бенедикта», що повинна була обезсмертити його ім’я, ентомолог знову був бадьорий і мав гарний настрій. Сховавши комаху у надійне місце — між стулками свого капелюха, кузен Бенедикт користувався кожною стоянкою біля берега, щоб продовжувати свої дослідження. Якось, нишпорячи у високій траві, він злякав якусь пташку, що зацікавила його своїм пір’ям.

Дік Сенд хотів було застрелити її, але вчений закричав:

— Не стріляйте, Діку! Не стріляйте! Однаково однієї цієї пташки не вистачить на п’ятеро осіб.

— Але зате вистачить одному Джеку, — заперечив Дік Сенд, вдруге прицілюючись у пташку, що не поспішала летіти.

— Ні! Ні! — вигукнув кузен Бенедикт. — Не стріляйте. Це «навідниця», вона вкаже нам місце, де багато меду.

Дік Сенд опустив рушницю — адже кілька фунтів меду цінніше, ніж одна пташка. Разом з кузеном Бенедиктом він пішов за пташкою, що, то злітала, то опускалася на землю, немов запрошувала мисливців рухатися за собою. Їм не довелося далеко ходити: серед заростей молочаю вони побачили старий дуплистий пеньок, навколо якого дзижчали бджоли.

Кузенові Бенедикту не хотілося позбавляти цих перетинчастокрилих «плодів