Читати книгу - "Тихий Дін"

і

4 вересня.

Ми на відпочинку. До фронту стягується четверта дивизія другого корпусу. Стоїмо в містечку Кобилине. Сьогодні вранці через містечко форсованим маршем пройшли частини одинадцятої кавалерійської дивізії і уральські козаки. На заході ідуть бої. Безперервний гук. По обіді ходив до шпиталю. При мені прибув транспорт з пораненими. Санітари, розвантажуючи одну чотириколку, пбсміхаються. Підходжу. Рябий, високий салдат, охаючи і всміхаючись, злазить за допомогою санітара. "От, козачок, — каже він, адресуючись до мене, — всипали мені гороху в гепу. Чотири картечини дістав". Санітар питає: "Ззаду розірвався гарма-тень?"-"Де там ззаду, я сам задки наступав". З халупи вийшла сестра-жалібниця. Схожість з Лисаветою надзвичайна. Такі ж очі, овал обличчя, ніс, волосся. Навіть голос схожий. Чи це мені так здається? Тепер я либонь у кожній знаходитиму схожість з нею...

5 вересня.

Добу годували коні на конов'язах. А зараз знову туди. Фізично я розбитий. Сурмач сурмить сідлати. От у кого зараз я з насолодою вистрелив би".

Григорія Мелехова командир сотні послав для зв'язку з штабом полку. Проїжджаючи місце недавніх боїв, він побачив

V

коло самого шосе забитого козака. Він лежав, притиснувши біляву голову до пощербленого кінськими копитами грузу шосе. Григорій зліз і, затискаючи ніс (від мертвого тхнуло густо-солодким трупним запахом), обшукав його. В кишені шаравар знайшов цю книжку, недогризок хемічного олівця і гаманець. Зняв ладівницю і мельки оглянув бліде вогке обличчя, що вже почало розкладатись. На скронях і коло перенісся воно мокро оксамитово чорніло, на чолі в косій зморшці мертвого зосередженого роздуму темнів порох.

Григорій накрив обличчя вбитого батистовою, знайденою в кишені хазяїна хусткою і поїхав до штабу, інколи оглядаючись. Книжку передав у штабі писарям, і ті, гуртом перечитуючи її, посміялись з чужого коротенького життя з його земними пристрастями.

1

) Лунки—— випас для коней.

2

Згодом з цього зробили подвиг. Крючков, улюбленець .командира сотні, на його реляцію дістав Георгія. Товариші його зосталися в тіні. Героя відіслали до штабу дивізії, де він тинявся до кінця війни, діставши й Інші три хрести за те, що з Петербургу та Москви на нього приїздили дивитись впливові дами та офіцери. Дами ахали, дами частували донського козака дорогими цигарками й солодощами, а він спочатку крив їх тисячним матюком, а потім під благодійним впливом штабних підлабузників з офіцерськими наплічниками, зробив з цього прибуткову професію: розказував про "подвиг", згущуючи фарби до чорноти, брехав, совісти не питаючись, а дами не тямилися від цього, з захопленням дивились на таранкувате розбишацьке обличчя козака-героя. Всім було гарно і приємно.

Приїздцв до ставки цар, і Крючкова возили йому на показ.

XII

11-та кавалерійська дивизія після здобуття Лешнюва з боєм пройшла через Станиславчик, Радзівілів, Броди і 15 серпня стала близько міста Кам'янка-Струмилове. Позаду йшла армія, зосереджувались на важливих стратегічних ділянках піхотні частини, копичились на вузлах штаби й обози. Від Балтики смертельним джгутом розтягався фронт. У штабах розробляли пляни широкого наступу, цад мапами гнули спини генерали, мчали, розвозячи бойові накази, ординарці, сотні тисяч салдатів ішли на смерть...

Розвідки доносили, що до міста стягуються великі кавалерійські сили ворога. В перелісках коло шляхів вибухали сутички, козацькі роз'їзди натрапляли на ворожі розвідки.

Мелехов Григорій всі дні походу, після того, як розлучився з братом, намагався і не міг знайти в душі точку підпори, щоб край покласти болісним роздумам і повернути собі колишній рівний настрій. З останньою маршовою сотнею влили до полку козаків третьої черги. Один з них, козак станиці Казанської, Олекса Урюпін, потрапив до одної чоти з Григорієм. Був Урюпін високий сутулий, з висунутою вперед нижньою щелепою і калмицькими кісками вусів; веселі, безстрашні очі його все сміялися, не потураючи на вік, світив він лисиною, тільки по боках оголеного Гулясто-опуклого черепа кущилось рідке русяве волосся. З першого ж дня пришпилили козаки йому прикладку "Чубатий". Під Бродами, після бою, полк відпочивав добу. Григорій стояв з Чубатим в одній, халупі. Вони розговорились:

— Ти, Мелехів, якийсь линялий.

— Як линялий?—спохмурів Григорій.

— Кволий, немов хворий, — пояснив Чубатий. Вони годували на конов'язі коні, курили, притулившись до замшілого похилого парканчика. Вулицею по чотири вряд ішли гусари,, під парканами валялись неприбрані трупи (витісняючи австрійців, бились на вулицях передмістя), чадний димок со-чився з-під руїн спаленої синагоги Велику руїну, відразливу пустку, являло місто цієї надвечірньої пишно розшитої барвами години.

— Здоровий я,—не дивлячись на Чубатого, сплюнув Григорій.

— Брешеш! Бачу.

— Чого бачиш?

— Торопієш, сапатий? Смерти боїшся?

— Дурний ти,—зневажливо сказав Григорій і мружачись оглянув нігті.

— Скажи: вбив ти чоловіка?—вирубаючи кожне слово, питав Чубатий, допитливо вдивляючись в обличчя Григорія.

— Вбив. Ну? ,

— Мліє душа?

. — Мліє?—посміхнувся Григорій.

Чубатий вихопив з піхов шаблю.

— Хочеіп, голову зрубаю?

— Далі?

— Уб'ю і не зідхну, — немає в мене жалю. — Очі Чубатого сміялись, але