Читати книгу - "Сповідь суперниці"

Я сіла, відвернулась до стіни. Поряд була тільки Елдра. Але вона відступила, коли наблизився граф. Він теж сів поряд. Це було нестерпно.

— Іди, Едгаре.

Він скорився. А я розплакалася. Мені було зле, знову заболіло в попереку. Так, заплакана, я й вийшла надвір. Мружачись від сліпучого на морозяному сонці снігу, не дивлячись ні на кого, дійшла до нош.

Утред допоміг мені залізти в них. Я була, як міх із борошном, — важка, неповоротка. Я хотіла додому. Елдра влаштувалася поряд зі мною, обійняла, і я могла всмак виплакатися на її грудях. Потім крізь схлипування запитала, як залагодилися її справи з Альріком. Виявляється, вона таки зізналася йому. Між ними не може бути таємниць — так вирішила вона. Альрік сказав, що дитя не повинне страждати, але він сподіватиметься, що дитина від нього. Я ж подумала: все одно дарма вона розкрила таємницю. Звісно, чоловік кохає її, проте на її дитині цілісіньке життя лежатиме тавро підозри. І ще я здивувалася, наскільки цинічною стала за цей час.

Ми їхали та їхали. Проминули ліс, рушили вздовж замерзлої стрічечки річки Нар. День був погожий, ясний. А ось мені дедалі гіршало.

Здаля долинув передзвін. Елдра підняла фіранку нош, із посмішкою глянула на дзвіницю церкви в снігах.

— О небо, Гіто, адже сьогодні Святвечір!

Вона озирнулася на мене, й усмішка зійшла з її обличчя. Крикнула Утреду, щоб гнав коней якнайшвидше.

Мене жахливо розтрусило, так, що аж знудило. Я раз у раз чіплялася за Елдру, кусала губи. Що, як пологи почнуться ще в дорозі? Проте небо зглянулося наді мною. І хоча ми дісталися до Тауер Вейк, коли вже смеркло, але я навіть змогла сама вийти з нош. Щоправда, тут би й упала, якби Утред не підхопив мене на руки, не заніс у вежу.

Господи, як же всі вони метушилися, стягали з мене одяг, розводили вогонь. Їхня поквапливість мене лякала, і я хотіла дивитися лише на Труду — спокійну, діловиту, поважну. Про Труду ходили чутки як про найкращу повитуху в околиці, й вона полюбляла хвалитися тим, скількох діток прийняла на світ Божий. Мій, напевно, буде сотим, запевняла вона. Мимоволі я посміхнулася — Труда й уявлення не мала, що таке сотня.

Перейми дедалі частішали, ставали гострішими. Я лежала в своєму покої, кусала губи, бгала краї ковдри спітнілими руками. Тут було дуже спекотно, але мені сказали, що так і має бути. А з мене ж піт струмував після кожної перейми. В проміжках я думала про Едгара, про те, що тепер він знає про мене. Раніше я цього не хотіла, але нині від цього було навіть легше. Врешті-решт, він батько і, якщо зі мною щось трапиться…

Я сказала про це Труді, але вона лише сердито цитькнула на мене. Як можна зараз думати про таке? Краще б я пригадала, який сьогодні вечір і помолилася. І я слухняно повторювала слова молитви, як учили в монастирі:

— Verbum саго factum eit et habitavit in nobis.[50]

Біль дужчав. Але я була така стомлена, що між переймами навіть засинала. І знову приходила до тями з протягливим стогоном. Кричати було ніби соромно.

Товста Труда тихенько ходила, розвішуючи біля вогнища дитячі речі, ковдри та хутра, щоб нагрілися. Помішувала щось у горщиках, і від цього пряний дух розходився кімнатою. Мені почало ввижатися, що я в монастирі, у фарбівні, допомагаю сестрам фарбувати тканини. Напевно, це тому, що в кімнаті стояла пара від ясенової кори та кропиви, що кипіли на вогнищі.

І знову забуття, потім знову біль. Але якоїсь миті я розрізнила звичні звуки ранку — голоси півнів, віддалений передзвін. Різдво! Я почала казати, що людям треба піти до церкви. Господи, вже новий день настав, а моїм мукам нема кінця-краю.

Труда схилилася наді мною, обличчя її було стомленим, змарнілим і… стривоженим.

— Бідолашна дівчинко, ти така худенька. Важко тобі доведеться. Ось що, давай-но спробуємо походити.

Походити? Я розплакалася. Сили не було зовсім. Але я так хотіла народити цю дитину! І я встала, ледь переставляючи ноги, спираючись на Ейвоту й ще одну жінку, ходила від стіни до стіни, поки біль не зробився нестерпним. Мене просто зігнуло навпіл. Насилу доволіклася до ліжка. Але Труда, схоже, була задоволена. Потім понишпорила в мене проміж ніг, і обличчя її знову спохмурніло.

— Ви ще не готові, пані. Доведеться чекати.

Чекати? Скільки? Я вже нічого не тямила від болю. Здавалося, немовби сталеві кігті розламують мені поперек, а низ живота розпороли ножем і в зяючу рану забивають дерев’яного кілка. Я почала не кричати вже — гарчати, вити.

Не знаю, скільки це тривало. Ледь розчула, як хтось сказав, що вже вечір і що про всяк випадок варто послати по священика. Отже, я вмираю. Я майже хотіла смерті як позбавлення мук.

Потім голосно гупнули двері, я розрізнила гнівний вигук Труди. Чоловічий голос щось відповів. Значить, прийшов священик. Я вмираю.

Але наді мною схилився Едгар. Нервово смикнув застібку плаща, рвучко відкинув його.

— Сюди не можна чоловікам! — волала Труда.

— Мені можна. Я батько.

Я пригадала, що трапилося з Ральфом у такій ситуації. Яка буде ганьба, коли зомліє Едгар. Хотіла сказати, щоб він ішов геть, але знову зайшлася криком.

— Кричи, кричи, кохана, в тебе це добре виходить! — майже весело говорив Едгар, обіймаючи і підтримуючи мене ззаду під спину. — Добре, що я встиг. Тепер ми разом, і нам усе вдасться.

Це було дивно, як подіяли на мене його слова. Я навіть посміхнулася. Але був такий біль! Кістки ніби затріщали, розійшлися. Я вчепилася в Едгарову руку й знову закричала.