Читати книгу - "Лікарня на відлюдді"

Німець стояв і, вирячившись на машину «швидкої», про щось думав.

— Я єст найн понімайт, — сказав він нарешті. — Як то понімайт — «подарунок пресідента»? Треба думайт — цей машінен куплений ваш пресідент за свой лічний капіталь і єст подарофан для Тачановскій клінік?

— Ні, — засміявся Лабо, — я гадаю, не за особистий капітал...

— Токда де тут єст смисль? Клінік — от государстфо, пресідент — от государстфо, капіталь — також от косударстфо. Як понімайт — подарунок?

Головний лише важко зітхнув:

— Розумієш, Гансе, у нашій країні багато таких речей, які взагалі неможливо пояснити прагматичному тверезому німцю.

— О! — зрадів Ганс. — Токда скоро путєт св'ято, старий Ганс приймайт нєбахато алкохоль і клафний доктор Лабо поясняйт для Ганса цей складний процес.

— Не допоможе, — посміхнувшись, заперечив головний. — Німець цього не зрозуміє ні п'яний, ні тверезий. Те, що в нас відбувається, я навіть сам собі не завжди можу пояснити. Просто ми так живемо.

— Токда, очевітно, єст смисль жить за звічайний принцип, котрий єст доступний для кажний простой чельовек? — запально промовив Ганс. — Токда, мошет, больше кіндер путєт рождайтса, чим помирайт?

— Не знаю, — зітхнув головний. — Ми живемо так. І якоїсь перспективи для змін я, чесно кажучи, не бачу. Очевидно, нам на роду написано все життя робити... — лікар криво посміхнувся, — тонзилектомію пер ректум.

— Што єст тонзілектомія пер ректум?

— Видалення гланд через задній прохід, — похмуро пояснив Лабо.

— Расве такоє єст восможний? — здивувався німець.

— Як бачиш... — відповів головний.

***

Щур перегортав журнал, сидячи в ординаторській на дивані, коли увійшов Медвідь.

— Привіт. Ти що так захоплено вичитуєш?

— Здоров, — той простяг руку. — Дали почитати журнал із Польщі. Це їхні анестезіологи такий видають.

— Нічого...— Ілля перегорнув кілька сторінок і повернув журнал. — Слухай, подивися мені хворого на завтра. Геморой. Щойно поступив, повністю обстежений. Завтра прооперуємо.

— Добре зафіксований хворий анестезії не потребує, — заявив Щур, не відриваючись від журналу.

— Це що — в поляків таке написано? — здивувався Ілля. — Ходімо, розумнику...

— Гаразд, — сказав Щур, — за півгодини. Я підійду. Як прізвище?

— Ходімо зараз, — наполягав Ілля. — Він просився, щоб я його додому відпустив до завтра. Ходімо — глянеш, і нехай іде з Богом. А завтра прийде на операцію.

— А що за поспіх? — здивувався Щур.

— Ну, просився чоловік! До того ж, якоюсь мірою наш колега, також лікар...

— Який ще лікар? — насторожився Щур.

— Ветеринарний. З Калитвина. У них там велике господарство — чотири ветеринари є. Я й не знав.

— Ветеринар? — несподівано зрадів Щур. — Ану, йдемо! Мені якраз ветеринар потрібен. Третій день щось із котом діється. Ти ж знаєш — цей, персидський. Жінка мені вже дірку на голові зробила — лікуй та лікуй. А я що розумію?

— Може, зжер що не те? — припустив Ілля.

— Може, й зжер. То я поексплуатую твого ветеринара?

— А чому ні? — погодився Медвідь. — Подивиться твого кота. Фахівець все-таки... Ходімо!

***

Коли вони увійшли до палати, назустріч підвівся з койки дебелий вусатий чоловік у спортивному костюмі. Перед цим

він читав газету, сидячи на ліжку. Пацієнт виглядав цілком спокійним і навіть задоволеним. Збоку навряд чи можна було запідозрити, що це людина, якій завтра світить оперативне втручання.

— Ну ось, — сказав Медвідь, — це наш хворий, як я казав — також лікар, Василь Васильович Гриневич. А це наш анестезіо— лог — Сергій Андрійович, він буде у вас на наркозі.

Обоє кивнули, вітаючись.

— Василю Васильовичу, — продовжував Ілля, — зараз лікар вас подивиться, а потім, як ми й домовлялися, до завтра їдете додому. Але в мене до вас прохання. Чи не могли б ви зі свого боку, як фахівець, також проконсультувати лікаря?

— А що таке? — ветеринар повернувся до Щура.

— Та ви знаєте, з котом вдома щось неладне... Не їсть, якийсь пасивний став...

— А дружина його від переживання ні спати, ні їсти не може, — додав Ілля.

— Звичайно, — зрадів Гриневич, — подивимося вашого кота!

— Ну, тоді я вас залишаю, працюйте, — і Медвідь вийшов із палати.

***

Олег був у ординаторській сам. Закривши папку з історіями, він витяг із куртки телефон і набрав номер. На тому кінці відповіли одразу — приємний жіночий голос, хоча й дещо діловий.

— Алло?

— Привіт.

— Хто це? — не зрозуміла Ольга. — Олежку, це ти?

— А хто ж...

— Так ти ж у лікарні!

— А де ж мені бути. У хірургії й сиджу.

— Нормально, — сказала вона. — Це що, початок наступного етапу знайомства? Міг би й зайти, між іншим...

— Міг би, — відповів він, — але це довго. А діло не терпить.

— Тоді розповідай.

— Розумієш, тут у Голоюха день народження. Ну, запросив Медвідя... І мене, звичайно.

— То що?

— Так... мені наче самому тепер незручно йти... Ти як на це дивишся?

— Гм-м... — Ольга виявилася явно не готова до подібної пропозиції. — А як ти це собі уявляєш? Запрошували не мене, а тебе.

— То й що? Ти ж зі мною... У світському товаристві так прийнято, між іншим...

— Олежку... Але ж іще ніхто нічого не знає...

— Я гадаю, не буде катастрофи, якщо дізнаються, — сказав Олег. — Так, невеличкий скандальчик днів на два у масштабах вашого, тобто, нашого закутка. Тут і так надто тихо. Потрібен хоч якийсь струс, щоб ваш Тачанів прокинувся.

— Здається, ти надто великої думки про свою персону, — сказала Ольга. — Можливо, ніхто й не зверне уваги.

— Ну, не про свою, а про твою, — пояснив Олег. — До того ж, я вже сказав, що буду не сам.

— Олег! Але ж ти мене навіть не спитав!

— Питаю, — пояснив він. — За п'ять хвилин прийду на каву.

Скінчивши розмову, хірург не сховав телефон, а набрав ще

один номер.

— Володю?

— О, дуже радий! — голос Якимця свідчив про неабиякий настрій. — Що там у тебе?

— Та,