Читати книгу - "Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики"

почалося. При цьому вона вже не сміялась, а він уже не муркотів. Її робилося відчутно більше, ніж його. Вона в наростанні заволодівала всією акустикою, він лише доповнював, то потрапляючи в ритм, то випадаючи з нього. Як це назвати? Ні, це не спів і не стогін, і не лемент. Ви знаєте, що справжнього слова на це немає. До речі — чому? А, може, в якихось мовах є? У французькій?

Що міг я відчувати, лежачи в сусідній кімнаті з розплющеними очима, відокремлений лише стіною від їхнього стрибучо-французького ліжка? Що, крім безнадійно стійкої ерекції? Моє відчуття я назвав би змішаним. Я заздрив йому і ревнував її. Зрештою, в поляків це чомусь одне й те саме слово, ти знаєш. Я жахливий ревнивець, особливо коли йдеться про цілком незнайомих дівчат, які при мені виявляють закоханість у своїх супутників. «Ідіотко, — думаю я в такі хвилини, — якби ти тільки знала, як багато на цьому світі ти втрачаєш через те, що плутаєшся з цим придурком, а не зі мною!». Менше з тим, це побіжна заувага.

Не скажу, що я не намагався ховати голову під подушку. Так само не скажу, що це мені помагало. Більшою мірою помагав невідь звідки посланий мені рядок поета Рембо «Париж заселяється знову». Він виявився таким собі внутрішнім рефреном, що цілком незле накладався на їхній глосолалійний екстаз. Париж. Заселяється. Знову. Па! Рижза. Селя. Ється. Знову. Парижза. Селя. Єтьсязно. By!

Про любощі в готелі, а точніше в сусідній кімнаті, у цій книжці невдовзі ще буде. Але то не моя історія. Ця — моя.

4

Париж нарешті заселився. Судячи з останніх звукових виплесків, обоє щасливо встигли. Усе скінчилось. Якщо вірити староримській приказці, після коїтусу обидві тварини мали би посумнішати. Отже, знову запала тиша — ні, майже тиша: тиша у порівнянні з. Бо якісь шуми все-таки виникали — наприклад, у ванні потекла вода.

Я розпалився, я не знав, що далі. Тепер вони вляжуться й позасинають, як убиті свині. А мені вертітися до ранку. Я засвітив нічник біля ліжка і глянув на годинника. Тоді згасив. Тоді знову засвітив. Тоді відкинув ковдру — чомусь так, як учили в армії: рішуче. «Їбав я вашу родинну атмосферу», — проказав я з притиском і почав одягатися. Мені трапилася кімната для некурців. Я мусив зійти вниз, щоб викурити одну-дві в салоні коло рецепції. Я повернусь, а ці суки солодко спатимуть. Ці суки солодкі. А я не засну.

Коли я виходив з номера, їхні двері також відчинилися. З кімнати вийшла жінка і попливла коридором у бік сходів. Я міг бачити її лише ззаду. Вона й не глянула в мій бік. «Це вже занадто», — подумав я.

Від неї я відставав на три-чотири кроки. Вона не могла не відчувати, як від мене пашить — ця курва, ця професійна парижанка.

І знову дурна ситуація, чи не дурніша від першої: ти сунеш коридором, а потім сходами вниз услід за повією, ще теплою, готовою ще раз і ще раз. Вона не озирається, але працює сідницями так, наче запрошує. Яка вона? Хто вона? Вік? Обличчя? Що з цим зараз робити? Привітатися? Bon soir, madame? Витягнути руку вперед і зловити її за трудову, всю в синяках, задницю?

А з іншого боку, заговорило в мені інстинктивно-протилежне, воно тобі треба, цей ВІЛ-СНІД? Чи принаймні ця французька хвороба на ймення сифіліс? Ти ж ненавидиш презервативи! Ти ж читаєш Подсядла![92] І ще — у скільки це стане? Сто баксів година? 600 франків? А бідолашний добряга Пако примудряється жити на 300 в місяць! У Парижі!

Малюк-портьє підвів голову, коли вона перетинала вестибуль, прямуючи до виходу. У кутиках його рота з'явився натяк на посмішку — це бачив тільки я, вона вже не могла цього бачити, бо саме зникала за дверима. Це, мабуть, він, гівнюк, показав на мене поліції.

5

Близько дев'ятої ранку я виходив поснідати й зауважив у коридорі незрозумілу метушню. Коли я за чверть години повертався, з відчинених дверей сусіднього номера саме виносили тіло. Воно було накрите повністю — й обличчя теж. Тому я й кажу «тіло».

Детектив у цивільному (як виявиться, лейтенант) і темношкіра дівчина в уніформі, gardien de la раіх[93], завершували якісь формальності. Двері номера було відчинено навстіж — тож я, проходячи коридором, пригадав собі сіменонівське слово «ажан», але пізніше не зважився його застосовувати. А раптом воно якесь образливе чи застаріле?

Мій готельний сусід, якого я ніколи не бачив, 68-річний рантьє, пенсіонер з Ельзасу, батько трьох дітей і двох внуків, президент місцевих футбольного і реґбійного клубів, помер від зупинки серця безпосередньо під час акту. Знайдені в номері предмети еротично-ігрового характеру, як і початий пакунок віаґри, можуть свідчити про певні надмірності. Особу жінки, що її він запросив до свого номера найімовірніше просто з вулиці, поки що не встановлено.

Усі ці деталі згодом розповів Пако. Це він перекладав лейтенантові мої відповіді. Лейтенант був балакуном і говорив уп'ятеро більше, ніж ми з Пако взяті разом.

Єдине, що я зміг описати: міні з червоної шкіри і чорні панчохи. Ні, я не бачив її навіть у півоберта. Тільки зад.

Спробуйте розшукати в Парижі повію за такими прикметами — червона шкіра на стегнах, чорні панчохи, зад. Якщо її справді так важливо розшукати. Хіба що у слідства з'явиться інша версія і виявиться, що то ніяка не серцева недостатність. Або що то ніяка не повія.

Ми розійшлися, чомусь підморгуючи один одному.

Пізно увечері я зайшов до себе й почув, що за стіною дивляться телевізор. «Париж заселяється знову», — зітхнув я.

ПАССАУ, 1992

Зі схилу гори під мурами Фесте Обергаус чудово проглядався півострів старого міста з дахами і вежами. Десь унизу співали крішнаїти. Однак найголовніші були річки, всі три. На моїх очах вони ставали однією. Ільц витікав з чорного Баварського лісу, тож і воду мав чорну. Інн був зелений. Дунай блакитним не був — радше свинцевим. Суміш зеленого з чорним? Чому обов'язково з чорним? Був місяць квітень, останні дні — не місяця, а наші. Більше ми ніколи й ніде разом не будемо, подумав я. Аза сказала це вголос.

ПІТСБУРҐ, 2001

Іноді мене запитують, де саме в Пенсильванії я перебував упродовж тих десяти місяців нового, тоді ще як з голочки століття. На це я зазвичай відповідаю, що між Філадельфією та Пітсбурґом, якраз посередині. Про Франик я також часом кажу,